велика честь. Це тобi не демократична українська республiка отамана Петлюри.
– Хто ж тобi говорить лiзти поперед батька в пекло? – Крупяк споважнiв, очi його стали темнiшими i зосередженими. – Пам'ятаєш суворi чудеснi слова: «пливи, гребись, плавець, на дно спускайся, мрець». Ти можеш плисти, i особливо тепер, коли таємничий берег, наш берег виходить з туманного Заходу. Ти розумiєш, що тепер в Нiмеччинi i Англiї робиться? Тепер надiя наша, коли окинути оком мiжнародний клубок, бiля нас стоїть, i ми повиннi її наблизити до себе…
Говорив впевнено, наче нiчого i не трапилось. «Але чому у цю дiру директором полiз? Нi, щось таки сталося». З недовiрою слухав Крамовий Крупяка. Нарештi не витримав.
– Дивуюсь, Омеляне, чого ж ти в такий вiдповiдальний момент стаєш фахiвцем по травах… Адже мiжнародний клубок, кажеш, пiдкочується до наших ворiт.
Крупяк гостро, з прихованим презирством глянув на Крамового.
– Що? Сумнiви гризуть?.. Розкусив тебе?.. Стаю фахiвцем по травах, бо Подiльський укрiпрайон теж травами обрiс. Не помiчав? – Помовчавши, продовжував рiвнiше: – Це ти вiрно робиш, що всякi законнi пiдстави, мов шашель, пiд'їдаєш. Але масштаби дрiбнi у тебе.
– Побачимо, якi у тебе будуть. Схопишся за ширшi, так тебе схоплять за матню i до бiлих ведмедiв у два льоти спровадять.
– Так уже i до бiлих ведмедiв… Ось я привiз папiрець з Наркомзему, щоб менi для дослiдної станцiї видiлили двi тисячi гектарiв заливних лугiв.
– Двi тисячi? – вражено розкрив рота Крамовий i знову осiдлав перенiсся окулярами.
– Двi тисячi. I постарайся так вiдвести цю землю, щоб якнайбiльше колгоспiв зачепити, залишити їхню худобу без сiна. Ось тобi й удар на законнiй основi. А потiм – дасть бог день, дасть i їжу – ще щось придумаємо. Голова ж не тiльки на те, щоб лисиною свiтити, – провiв пальцями по лисiй макiвцi. – За половину нам дядьки будуть тi луги косити. I треба буде такi кадри пiдбирати, щоб не тiльки косити умiли, а й щось iнше… З лугу i нам неабияка копiйчина перепаде.
– Це добре задумано. За сiно копiйчина не мала дiстанеться. Чи тiльки не провалять тут твоєї станцiї?
– Ну, й обережним ти став, Петре… За тво'є здоров'я, – чокнувся чаркою. – Боїшся всього.
– Пий на здоров'я. Не боягузтво, а здоровий глузд керує мною. Тут у районi зiбралися дiловi i вiдданi працiвники. Тяжко менi, ой як тяжко мiж ними крутитися. В'юном слизиш мiж пальцями, кожного свого кроку i слова пильнуєш. Iнодi виступаєш з промовою, коли iз них хтось є, i потiм сам собi дивуєшся: говорив так, неначе справдi iдейним став.
– Це добре. Лiвою фразою найкраще замазати всяку дiрку. I я не раз до цього методу вдаюся. Допомагає найкраще, особливо серед тих, що не дуже люблять трудити голову теоретичними мiркуваннями… Кажеш, не той тепер дядько пiшов?
– Не той. I коли встиг так змiнитися? Сам диву даєшся. Селянську психологiю я добре знаю. I ось ця твердиня до самих пiдвалин розсипалася… Недавно наша районна газета випустила сторiнку про село Iвчанку. Вiзьму лише iнтелiгенцiю, що вийшла з села. Ба, щоб не помилитись, принесу тобi цю газету. – Пiшов у другу кiмнату i незабаром повернувся з по-трiпаною пiдшивкою. – Один начальник пiвнiчного порту – раз, – загнув палець. – Один професор, один дипломат, три кандидати рiзних наук, чотирнадцять агрономiв, двадцять шiсть командирiв, шiстдесят два вчителi, вiсiмдесят дев'ять студентiв… В середнiй школi два восьмi, два дев'ятi i два десятi класи. А якi будiвлi побудували. Дачi, прямо дачi. I до того розледащився народ, що навiть на ярмарок на машинах їздять. Який-небудь тобi нащадок Солопiя Черевика везе свою красуню на машинi, а сам, чого доброго, про легкове авто думає.
– Трудодень – дев'ять кiло зернових, – перехиляючись через стiл, прочитав Крупяк.
– Вiсiм, вiсiм з грамами. То вже редакцiя натягнула шкурку на кисiль! – чогось зрадiв Крамовий, але зразу ж осiкся, згадавши, що цим вiн зменшив силу своїх доводiв. I вже повiльно закiнчував: – А сiно, а яблука, а мед i всякий iнший дрiб'язок! От i поговори з таким дядьком що-небудь на слизькi теми. Так вiн тебе сам вiзьме за комiр i в мiлiцiю як миленького затаскає… Правда, це село передове, але за ним усi тягнуться.
– Не подобається менi таке село. Тут я не буду собi видiляти землю пiд станцiю, за вiдсталi вiзьмуся, – зробив висновок Крупяк, позiхнув i перехрестив рота. – Ну, менi треба ще в одне мiсце з'їздити днiв на десять, а потiм буду представлятись твоєму начальству… Чи не можна буде менi пiд станцiю забрати будинок прасола Мiрчука, що над Бугом?..
VIII
Увечерi до Григорiя Шевчика в хату-лабораторiю зайшли Марта i Терентiй, кремезний чолов'яга, сивий i зморшкуватий, з широким напiвперегнутим станом.
Ранiше Терентiй половину свого вiку провiв за ткацьким верстатом, майстерно виробляючи полотна, настiльники i рядна. Сидяча, кропiтка робота перегнула його по половинi i попсувала очi.
От i став дiд на старостi лiт сторожем у колгоспному саду, де тепер майже повнiстю господарювала Марта, хоча й була вона бригадиром садово-городньої бригади.
– Готовi в дорогу, Марто Сафронiвно? Завтра рано виїдемо, – запитав Григорiй.
– Зiбралася. Треба було б трохи ранiше виїхати. Припiзнились ми. – Сiла молодиця за стiл, заставлений дерев'яними клiтчастими ящиками, де росли i проростали рiзнi культури. Стiни були заквiтчанi кращими зразками колгоспної працi, i вся хата-лабораторiя, затишна, жива, вiяла солодким теплим пилком i зерном.
– Що вирiшили на бригадi? – подивився на молодицю ласкавим i допитливим поглядом. Пишна, здорова краса переливалась в кожному її русi, гордовито-стриманому виразi округлого лиця. Роки не робили Марту нi повнiшою, нi старiшою. В очах та з обличчя її змилась давнiшня скорбота i вираз гiркої непевностi. Тепер вся вона була спокiйна i рум'яна, як тиха осiння година. Сватались до неї i їхнi люди, приїжджали i з околишнiх сiл, та й поїхали нi з чим. Всю свою любов передала єдинiй дочцi, про одруження навiть i слухати не хотiла. «Хватить iз мене. Любила одного, а тепер нi до кого серце не лежить. А одружитись як-небудь нi совiсть, нi гордiсть не дозволить. Вiдiйшло моє, як весняна вода», – тiльки на самотi звiряла свої думки i чуття тiтцi Дарцi…
– Вирiшили купувати лише зимовi сорти яблук. I то найкращi: джонатан, снiжний кальвiль, золотий пармен, антонiвку-склянку, губерстон.
– Хороше яблуко золотий пармен. Усе тобi, як зоря, переливається, – вставив дiд Терентiй, – та й про ранет треба не забути.
– А коли невистачить цих сортiв?
– Тодi слив купимо та таких гатункiв яблук, з яких добре вино вийде.
– «Вiкторiю» неодмiнно дiстаньте. Неодмiнно. То усiм сливам слива, – крекнув дiд i пiдiйшов до стiни, розглядаючи новий плакат.
Вранцi, пiд ревниво-недовiрливим поглядом Софiї i радiснi вигуки старшої дочки Катерини, Григорiй зiбрався до правлiння колгоспу, де його мала чекати вантажна машина. Вiн розумiв думки Софiї, але удавав, що нiчого не розумiє, безтурботно смiявся, пiдкидаючи вгору чорнокосу дитину, яка мало ли гралася iз батьком: все вiн то на полi, то в правлiннi, то своїй хатi-лабораторiї, а додому тiльки попоїсти та переночувати прийде.
– Григорiю, крiм Марти ще хто-небудь їде? – їдуть. Шофер, Iван Тимофiйович. Правда, вiн у Вiнницi злiзе, – безжурно вiдповiв, почуваючи на собi допитливе око Софiї.
– Марта, – тiльки одне слово промовила i згодом зiтхнула.
– Ти чого? – таким правдивим поглядом подивився на вужину, начеб вiн нiколи не задивлявся на iнших молодиць. – Хочеш – ти їдь з нами. Мiсця в машинi хватить.
– Гляди, чи не тiсно стане, коли я поїду.
– А ти спробуй, то й побачимо.
– Та нi вже, їдь сам. Тiльки не обижай мене, Григорiю, – пiдiйшла до чоловiка, i де та недовiра, та посмiшка подiлися. пї обличчя стало затiненим, скорботним.
