можна», – з приємнiстю подумав, вiдмикаючи дверi. Але, на диво, ключ не обернувся. Крамовий iще крутнув ним i натиснув на дверi. Вони, вiйнувши холодом, подалися в глибину напiвтемного коридора.
«Може, не помiтив, як вiдчинив», – поволi заспокоївся i пiдiйшов до їдальнi. Ключ знову не обернувся в щiлинi, i Крамовий, холонучи, смикнув до себе мiдну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозi, вiн побачив за столом чоловiчу постать, окутану клубами синюватого диму.
– Хто ви!? Чого ви!? – iстерично вигукнув, сунувши руку в кишеню i вiдступаючи назад.
– Погано, Петре, вiтаєш гостей. Чи так перелякався? Полохливий ти, як шкiдливий кiт. Недарма говорять про це… Ну, здоров, здоров, – пiдвiвся з-за столу невисокий, тонконосий середнiх лiт чоловiк. Сiрi, поставленi навскiс очi так в'їдалися в перенiсся гострими кутами, наче бажали роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний i нечестивий.
– Омелян Крупяк! Як ти? – злякано вигукнув Крамовий i зразу ж притишив голос: – А я думав, що тебе давно й на свiтi нема.
– Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат сiльськогосподарських наук, фахiвець по травах i директор вашої науково-дослiдної станцiї. Прошу любить i шанувать, – пiдiйшоб до Крамового, поздоровкався i поцiлувався. – Кажеш, думав, що кiсточки мої позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на той свiт. Правда, пiд час колективiзацiї чуть не попав у руки деяких органiв, не при хатi згадуючи, та вислизнув, як в'юн iз вiчка. Тьфу, аж тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибi, що у Карпа Варчука знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся iз заслання?
– Нi.
– Нiчого. Скоро повернеться.
– Звiдки знаєш?
– Сорока на хвостi принесла, – загадково блиснув очима, так що здалося – текуче свiтло перекотилося через тонке перенiсся, з'єднало навскiснi очi.
– Як же ти успiв директором стати?
– В Наркомземi свої люди. Помогли пересидiти лиху годину. Словом, є ще друзi, що i пiд час гетьманства i пiд час директорiї дiлами крутили. Порiдiли, дуже порiдiли нашi сили. Через якi гребiнцi прочiсувалися, через якi сита пересiвалися. Але тi, що втрималися, – путящi робiтнички. Один десятьох вартий. Старi зубри. Пам'ятаєш наше мiнiстерство?
– Та пам'ятаю, – невдоволено махнув рукою. – Були грiхи молодостi.
– А тепер грiхи старостi? Менi бiльше молодостi подобаються, – чого не було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попiвни i грошi, грошi! Ох, тодi ж i погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра унiверсалом об'явив, що золото не йтиме. Ну, i почали ми червiнцi на гривнi вимiнювати. З одного Подiлля скiльки викачали. А з Катеринославщини! Прямо тобi золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справдi золотою наша молодiсть була. Погуляв я тодi. На всю широчiнь. Конi, пам'ятаєш, якi доп'яв? За Вiнницею, втiкаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу встелили, а врятували мене. Ти тодi вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в Ровно, а мiй друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подiльський пошпарив зi своїми скарбами. Ти обережний був i скупий-скупий. Все на землю, на маєток стягувався, – весело i зверхньо поглянув на Крайового. – Може й досi десь лежить твiй золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днiв дочiкується?
– Що ти, що ти! – замахав руками i сторожко пройшовся по хатi; вiдчинив дверi, заглянув у двiр. Мимохiть зупинив уважний погляд на сухiй яблунi. Дивно: тiльки вiн закопав свiй скарб пiд щепою, як чогось вона почала засихати. «Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може погорiв i без копiйки залишився? Хай так i знає: я йому не каса», – з кожною новою думкою все бiльше сердився на Крупяка i переконувався, що той-таки погорiв: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто дрiбною затичкою.
– Полохливий ти, ой, полохливий, – похитав головою Крупяк, коли Крамовий зайшов до хати. – Значить, уже старiсть наближається до тебе. На старiсть люди стають мовчазнi або дуже балакучi, скупi, полохливi. Як ти зблiд, коли вiдчинив дверi. А я за старою звичкою сам вiдкрив твоє мiнiстерство.
«Ну й ти старiєш. Торохкотиш, наче дiжка з горохом», – з неприязню подумав про балакучого гостя.
– Почекай мене трохи: приготую щось попоїсти.
– Готуй, господарю. Правда, я вже i без тебе трохи похазяйнував. Як щирий українець, усю сметану виїв. Добряча сметана на Подiллi… Подiлля – краса України, – знову став у театральну позу Крупяк i розсмiявся.
«Кого вiн тепер грає, пiд кого пiдроблюється?» – прикинув у пам'ятi Крамовий. З давнiх-давен вiн знав Крупяка, як завзятого балакуна, проте винахiдливого i смiливого на рiзнi авантюри служаку петлюрiвського мiнiстерства фiнансiв. У мiнiстерство самостiйної директорiї зразу ж втиснувся пiсля зречення Скоропадського вiд гетьманства. У формi сiчового стрiльця зi шпалером при боцi, цей пронирливий, начитаний i завзятий куркуленко швидко втерся в довiру скороминучих, падких на грошi i барахло правителiв… Був перед ними пiдкреслено ввiчливий, ретельний i слухняний. За очi ж вмiв дошкульно висмiяти своїх добродiйникiв, намагаючись самому сiсти на чиєсь теплiше мiсце. А через те що скороминуче начальство, як гриби- вонючки, мiнялося мало не щодня, то й Крупяковi довелося вивчати i грати не одну роль. Але й тодi вiн найбiльш вдало копiював Андрiєвського, єдиного соцiал-самостiйника в урядi директорiї.
– Маленький Андрiєвський, – говорили про Крупяка, i вiн пишався цим прiзвиськом.
Коли галицькi сiчовики на чолi з «диктатором» Петрушевичем перейшли до Денiкiна, а на смерть переляканий повстанням у своїх вiйськах Петлюра утiк пiд захист Пiлсудського, обережний Крамовий причаївся на Подiллi, а Крупяк пiшов у банду. Проте i в бандi не довелося стати яким-небудь значеним батьком. I це найбiльше бiсило його, властолюбного, упертого i нестримного на язик. Роки не змiнили вдачi Крупяка.
За вечерею вiн говорив повчальним i владним голосом:
– Твоєю роботою не дуже задоволенi ми, – зробив притиск на «ми», натякаючи цим, що вiн пiшов угору.
– Найголовнiше тепер – економiчний пiдрив, розвал сiльського господарства, розвал колгоспiв, дискредитацiя їх в очах селянства. А твоя робота – це, висловлюючись словами старої української iнтелiгенцiї, каганцювання на селi. Ка-ган-цю-вання. Зростання добробуту в колгоспах, збiльшення ваги трудодня вибиває з-пiд наших нiг усякий грунт. Селянина треба нацькувати проти комунiзацiї, проти заходiв радянської влади. Дядько є дядьком… Утиснеш мужика нестатками, от вiн i почне скрипiти, хитатися, шукаючи затишної сторони. Це навiть марксисти говорять: матерiальна база – основа iдеологiї. Нацькувати дядька треба вмiло, з толком…
– Нацькуєш, – злiсно перекривив Крамовий. – Минулися тi часи. Добре тобi говорити, сидячи у мiстi за книжечками та дбаючи про свою кар'єру. Там легше бути на виднотi. Ти сам попрацюй тепер на селi. Побачиш: перед тобою не той сiренький мовчазний мужичок сидить, що за копiйку до самої землi двадцять п'ять поклонiв бив i задом дверi вiдчиняв. Вiн уже з тобою, розумна голово, з кандидатом, може, коли ти йому щось не те, посперечатися. Вiзьми ти в мене того проклятого Горицвiта. Пам'ятаєш?
– Того, що ти розкуркулити хотiв?
– Того ж, його! – промовив Крамовий i скинув окуляри, витираючи рiжком хустини куточки очей. – Я його вже наукою б'ю, що, мовляв, сiй сортову гречку, а вiн менi доводить, що мiсцевi на їхнiй землi краще родять. I довiв. Нi, брате, тепер трохи зарвись – i прямо без пересадки к чорту в зуби на вечерю попадеш. Коли дiяти, так треба дiяти тiльки на законнiй основi, в законах, постановах, розпорядженнях шпарини знаходити i по-своєму робити дiло. От приходить тепер яке розувпорядження, я його i так, i сяк, i боком, i догори ногами розгляну, щоб виудити якусь користь, по-iнакшому довести…
– Виходить, як в того рибалки, що спiває: дядя рибу вудить… – розсмiявся Крупяк. – Одним цим далеко не заїдеш.
– Ну, а лiзти в петлю я не збираюсь. Кров'ю захлинався мужик, коли наша воля була. М'ясо вiд шомполiв на землю вивалювалось. I що з того? Здуло нас бурею, розметало по всяких щiлинах. Гiрше таргана боїшся показати вуса з шпарини. А той дядько, в якого шкура, як клоччя, летiла, тепер з академiками, сукин син, дружбу водить, у верховних органах сидить, славою гримить на всю країну. Нi, великої охоти лiзти в петлю ранiше пори аж нiяк не маю. Кандидатом на шибеницю я ще встигну бути – не
