– Ти вже все, значить, наперед продумав, – здивувався Варивон. – Це вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усiма гречкосiями порадився?
– А як же iнакше може бути? Занапастити посiв – це, виходить, i державу пiдведеш, i себе обдiлиш. Та як потiм i в очi людям подивитися, коли знаєш, що сам колгоспне добро не зумiв вiдстояти. От прийдуть, скажiмо, до нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про новi плани, а потiм товариш Недремний покладе менi руку на плече, як це вiн робить, вiрячи моїм словам i дiлу, та й запитає: «Яких успiхiв добився, Дмитре Тимофiйовичу, чим порадуєш нас?» Що ж менi прийдеться говорити? «Угробив колгоспний посiв, товаришу Недремний. Гiрше одноосiбника угробив». – «Добре ви нам помагаєте», – вiдповiсть i обернеться.
– I дуже просто таке може бути. Вiн усюди загляне, все його цiкавить. Ну, i клiпай очима перед народом, – погодився Варивон.
– От i думаю не тiльки про графiк, а про врожай про бiльшовицький. Бо я не дощову годину в колгоспi, як отой Василенко – душа спекулянтська – пересиджую. То життя наше i наших дiтей. Отож i хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильнi строки виконувалось. Мене ж найбiльше цiкавить, щоб правильно вродило…
– Разом будемо, Дмитре, вiдстоювати це дiло. Тiльки щось Кушнiр пасує перед Крамовим.
– Пасує. I чоловiк хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче.. Мовляв, так спокiйнiше буде. А той спокiй боком вилiзає… Раннi я надiюсь посiяти швидше за всi бригади. А от з гречкою – труднiша задача.
– В скiльки строкiв думаєш сiяти?
– В скiльки? – перепитав Дмитро i ще бiльше нахмурився. – Не в два i не в три.
– У чотири? – здивувався Варивон.
– В один.
– Ти що? – аж вражено зупинився. – Де це чуване, Дмитре? Тодi увесь масив може пiд «запал» попасти.
– Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, – аж зiтхнув. – Непокоїть, що ляжеш спати – не спиться. I в снi це саме приходить. Ти кажеш – у три строки. Цю веремiю добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синiв, i всi три були угадайлами: хтось iз них неодмiнно угадає чи дощ сипне, чи снiг потрусить, чи погода буде. Так i гречка: один iз трьох посiвiв щось i вродить. Але це слiпе щастя, слiпе, як зiнське щеня. Так мiй дiд i прадiд сiяли, б'ючи поклони до самої землi: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старi люди, скидаючи штани, сiяли просо в мiсячнi ночi: щоб вродило воно i горобцi зерна не визбирали…
Варивон розреготався:
– Пригадуєш, як раз у Карпця, коли вiн в однiй сорочцi такою агротехнiкою займався, хтось штани украв? Потiм проходу чоловiковi не було.
– Ось така агротехнiка давно вже спорохнявiла, – усмiхнувся Дмитро. – А чого ж ми повиннi сiяти гречку в три строки, кидати в пiзнiй, закам'янiлий грунт, коли там уже паразити висмоктали вiльгiсть i добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посiяти I зiбрати високий врожай. Тут менi наука повинна пособити, а метеорологiя – пiдказати, яка буде погода. Колгоспники ми!
– Це ти здорово! – схвально кивнув головою Варивон. – Тут є над чим подумати. Жива думка!..
На лузi з-пiд нiг з фуркотом зiрвалося кiлька крижнiв i, важко розбиваючи крильми ледве просвiтлену передсвiтанкову темряву, полетiли до рiки. Потiм зигзагами злетiли вгору двоє бекасiв, i знову зоряна тиша вгнiздилась над вогким незатуманеним привiллям.
– Чуєш, як трава росте? – зупинив Дмитро Варивона бiля щебетливого рiвчака.
Вода дiвочими вiнками кружляла помiж берегами i мелодiйно поспiшала до широкого Бугу.
Пригнувшись до самої землi, друзi яснiше побачили обриси двох дорiг, що збiгали i переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотнiй мовчазний вiтряк i темний обрис хати мельника. I небо од землi вже починало братися присiлком, а в ньому iскорками жеврiли низькi зорi.
В слизькiй торбинi важко схлипнула рибина, i знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо i в нiй вловить, як ворушиться i розводить луговину непокiрне корiння.
Тихо, спокiйно i мiцно проростає земля. Так i дитина першi мiсяцi росте в материнiм лонi.
– Луги в цьому роцi треба по-хазяйськи допильнувати.
Поле вже навчились доглядати, а за сiнокiс забуваємо. Однi клаптi сiна перепало на трудоднi. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер i позичати, i купувати не подобає – гордiсть появилася: хiба ми старцi? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, i траву доглянути.
– Тепер я чую голос мужа – не дитини, – вiршем вiдповiв Дмитро. – За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось менi наш луговик Кузьма Василенко. Вiн би щодня тiльки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сiна за могоричi в iншi села сплавив.
– Вiн може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрiбненький чоловiк. А сюди треба такого, щоб вiн любив сiнокiс, як скажiмо, ти любиш поле. Може Полiкарпа Сергiєнка? Вiн i полювати на птицю буде, i за дiлом догляне. А наговорить уже потiм всякої всячини, що й не переслухаєш, – засмiявся Варивон.
– Думаю, що можна, – погодився Дмитро. – Совiсно працює людина. I тепер вiн на чоловiка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
– Горе одного рака красить. От стало на добро вестися – i Полiкарп мiж людьми чоловiком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителiв ходить, пiдучується. – Хлопець путящий. Вивчиться… Свiтає вже.
– Свiтає. Заспiваймо, Дмитре, – поклав куцу мiцну руку на плече Дмитра. – Виводь ти.
Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечнiй задумi i здивованнi побраталися два голоси i неквапно попливли назустрiч свiтанковi:
VII
Крамовий поволi висунувся з легкової машини, обернувся до кабiни, i сонячний промiнь двома пучками заграв на його окулярах.
– Крашанки не потовклися?
– Буде готова яєшня, – засмiявся шофер i подав Крамовому два загорнутих у папiр пакунки та невелику, з залiзним бильцем довбанку. – Медом пахне, – очима вказав на дерев'яний посуд.
Крамовий нiчого не вiдповiв. Узяв обидва пакунки пiд руки i, огрядний, пухкий, розмахуючи довбанкою, наче пiп кадилом, попрямував до свого невеликого, пiд гонтою, цегляного будинку, що мальовничо бiлим вiтрилом випливав iз чорного молодого саду.
«Наiльнував. Куди б не поїхав, без здобичi не вернеться. Як ще це вiн птицi не привiз сьогоднi? Всю машину запаскудить, аж їхати совiсно. От перекупка скупа», – насмiшкувато провiв шофер гострим поглядом роздобрiлу постать Крамового i повернув машину до гаражу райвиконкому.
А Крамовий тимчасом у доброму настрої, мугикаючи пiд нiс якусь пiсеньку, проплив зеленою дорiжкою, пiднявся по камiнних схiдцях i зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний запiтнiлий камiнь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув шматок саду i всмiхнувся. Надвечiрнє повiтря, вологе i тепле, нiжно бринiло листяним глеєм, прiсно пахнула молода напiвпрозора травиця i на клумбах уже пробивались товстi зеленi чуби м'ясистих пiвникiв…
«Нi, таки не погане в мене кубельце. Архiтектура, правда, не в захiднiм дусi, без викрутасiв, та жити
