– Ну, що ти, Софiє! Хiба не знаєш, з ким я їду? Просто совiсно слухати таке, – пригорнув дружину, i та ще тiснiше притулилась до нього, вiрячи i не вiрячи його словам. Потiм Григорiй нахилився над невеликим лiжком, де спала менша дочка Люба, поцiлував її у вогке од поту чоло i тихо вийшов i нової просторої хати, що й досi ще пахла необвiтреною сосною i гiркуватою осичиною.
– Григорiю, – уже бiля ворiт замахала Софiя рукою, – тiльки такий сад пiдiймайте, як сонце. Щоб надивитися не можна було. Колгоспний!..
Зелена блискуча машина помчала у принадну весняну далечiнь. Побiгли, закружляли поля – зеленi й фiолетовi. На нивах чорнiли люди й худоба, десь в долинцi бурчали трактори, i статечнi граки дiловито ходили по рiллi. Двома веселими блакитними крильми, погойдуючись, летiв розколиханий свiт за машиною. Впершись руками в кабiну, Марта раптом побачила, як поважно йшов за сiвалкою Дмитро Горицвiт. Вiн напевне її помiтив – на мить зупинився i пiсля роздуму махнув рукою. I, неначе дiвчина, почервонiла молодиця, краєчком ока оглянулась назад – чи не слiдкує хто за нею, – поправила рукою волосся, що вибилося з-пiд хустки, мовчки вклонилася Дмитровi. Той iще постояв трохи бiля дороги i поволi пiшов чорним полем в синiй небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої постатi, вiдчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
«Ох, i дурна ж я, дурна. Чи є ще така на свiтi?» – сумно усмiхнулася в думцi. – Ще й досi вболiваю за ним, неначе нерозумне дiвчисько. Буває ж у свiтi така досада», – перебирала в пам'ятi дорогi риси. I чим бiльше думала про Дмитра, тим яснiше прибивались до неї минулi роки, а в них бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах, чула його скупе, невмiле слово, мiцнi великi руки навколо свого стану. А потiм обрис статечного чоловiка тiнню пригашував минулi роки, i знову одходила ота постать, як зараз в долинцi якийсь орач. «Так i життя моє вiдходить».
Замислившись, не помiчала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її руки торкалась рука Григорiя Шевчика, несмiливо, питально. Лише вiд одного погляду молодицi, рiвного, свiтлого, хмiлiв Григорiй, мов од вина, i потайки слiдкував за кожним рухом Марти. Не вперше вiдчував, що приязнь до неї переростає у бiльше, тяжке, тривожне i хвилююче чуття. I хоч як стримував себе, проте зустрiч з Мартою завжди була святом для нього.
Надвечiр заїхали в село Рахни до знайомого Григорiю технолога-винороба Порфирiя Тихоновича Лiсняка, розумного, гладкого чоловiка iз сивим рiдким чубом. Шевчик надiявся, що Порфирiй Тихонович дасть i пораду i допоможе їм придбати найкращi сорти яблук в знаменитому селi Осламовi, Вiнницької областi, де лише одного саду було шiстсот гектарiв.
Старий удiвець привiтно зустрiв гостей, заметушився по хатi, накриваючи стiл i сам невмiло пораючись бiля печi. Марта якось непомiтно почала допомагати йому, i незабаром усi куховарськi справи перейшли до її рук…
– У нас як зацвiте навколо, так i не знаєш, де небо, а де садки – i небо бiле, i земля бiла, начеб хмарини опустились на все село та й не схотiли пiднiматися з нього, – поволi хвалився за столом Порфирiй Тихонович. – Це яке вино буде, Григорiю?
– Не знаю. Знаю тiльки, що дуже добре, – перехилив чарку з рубiновим пахучим трунком.
– Повiк не вгадаєш. З агруса… Сам виробляю це вино. Возив в Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дiстати. Познайомлю вас з директором радгоспу. Тiльки ти йому, Григорiю, щось про мисливство закинь, – по-змовницькому пiдморгнув, – скажи, що сам мисливець, i зразу подобрiє чоловiк, розбалакається, всяких iсторiй тобi наговорить, неодмiнно згадає, як вiн попiдряд двi лисицi вбив i танцював на снiгу, ну, i нiчого не пожалує тобi… За ваше здоров'я, Марто Сафронiвно. Душевна ви жiнка. По голосу помiтив, коли яблунi заговорили. Так може говорити людина, що природу любить, живе дiло любить, людей шанує, живе по-людськи. Вгадав?
– Вгадали, вгадали, – вiдповiв за Марту Григорiй.
– Велике це дiло – любов до людей. Подивишся на iншого – скапарить чоловiк увесь свiй вiк i нiхто його добрим словом не спом'яне, бо не життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смiттi копирсався, як смердючий щур. Рiдна дитина не поклониться такому батьковi, не прийде на могилу покласти вiнок… От я вже про що почав говорити… Старим стаю.
– Ну, ви ще, Порфирiю Тихоновичу, й молодого переживете. Мiцнi, – промовив, хмелiючи, Григорiй.
– А добрий сад викохати, навчити змiну ходити бiля нього – це велике дiло… За найкращого нашого садiвника – за товарища Сталина!
I радiсно було Мартi сидiти i слухати старого технолога. Розумiла, що у цього чоловiка нi в одному словi, нi в одному помислi не було фальшi, нi того докучливого повчання, на яке часто хворiють старi люди.
Другого дня Марта з дитячою радiстю i захопленням оглядала несходимий сад.
– Триста сортiв одних яблук! – не вкладалася в голову молодицi така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула вiд досвiдчених садiвникiв, з хвилюванням ловила їхнi слова. I знову великими i щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'ятi, як їй найкраще розбити сад у своєму селi, де посадити агрус, де поставити пасiку.
Новi враження, люди, обставини якось непомiтно, без слiв, зблизили її з Григорiєм. Став ближчим i зрозумiлiшим цей чорнявий пiдiбраний чоловiк, що так чудово спiвав i виступав з промовами, так пильно просиджував днi i ночi на своїх дослiдних дiлянках i в хатi-лабораторiї. Правда, була в цього красня слабiсть до жiнок, але ж i гультяєм його назвати не можна.
Сердечно попрощалися з Порфирiєм Тихоновичем, i машина, заповнена щепами, легко полетiла по шосе додому.
Зоряний теплий вечiр застав їх у чистому полi. Розмовляючи, Григорiй несмiливо охопив пальцями руку молодицi. Не пручалась, в задумi слухала його, притулившись спиною до кабiни. А перед очима химерно сплiталось минуле i прийдешнє, бачила в молодому саду свою Нiну i Дмитра, i добре було на душi, що й вона мiж людьми як людина живе. Хай нещасливо склалося її особисте, хай не зазнала свого молодого щастя, та не соромно їй дивитись у вiчi людям, не треба ховатися од своєї совiстi. Не для себе жила вона, i в цьому було спокiйне i глибоке чуття своєї значимостi.
Григорiй, почувши незвичне хвилювання i приплив чи не справжньої любовi, нахилився до Марти, пригорнув її, припадаючи устами до пасма її волосся. I молодиця спокiйно одвела його руку од себе, вiдсунулась до лiвого борту i тихо промовила:
– А я увесь час думала, Григорiю, що ти кращий.
– Марто… Марто Сафронiвно. Я до вас… – почав говорити, збиваючись i запинаючись.
Слухала уважно, вiдчувала, що й справдi в Григорiя приязнь переростала в бiльше почуття, а потiм вiдповiла розмiрковано i строго:
– Григорiю, ти нiчого не забувся, коли говорив таке. Тiльки забув, що ти – батько двох дiтей. Менi незручно за тебе. Ти i мене, i себе зобидив. Бачиш, не маленький ти i розум маєш у головi, а малесенькi чуття не вицiдились в тебе до останньої краплi.
Мовчки доїхали до села. В Григорiя було так на душi, начеб його хто прилюдно вдарив по обличчю. Вiн довго пiдбирав слово, щоб щось сказати молодицi, але так i не змiг пiдiбрати. Марта сама виручила його: прощаючись, без всякої тiнi невдоволення i осуду, начеб нiчого i не трапилось, промовила своїм чистим, грудним голосом:
– Завтра ж, Григорiю, приходь на поле. Розплануємо, де i якi найкращi гатунки садити. Будь щасливий, Григорiю, – i сама перша подала йому теплу i пухку руку.
З нiмою вдячнiстю i радiстю потис її Григорiй, а образ Марти, виразний i свiтлий, не сходив з очей, аж поки Софiя не одкрила йому дверi. Дiти давно вже поснули, а жiнка й досi чекала на нього. Непомiтно, допитливим i настороженим поглядом окинула його i заспокоїлася: не помiтила тих характерних iскорок, якi завжди видавали Григорiя, коли траплялось якесь, хай лише на словах, нове захоплення. Всi його потаємнi рухи вивчила тим ревнивим почуттям, яке буває в безмiрно люблячих жiнок. I Григорiй неясно догадувався, що Софiя знає його краще, нiж вiн сам себе. От тiльки вiн Софiю не дуже-то знав та й не так-то й намагався заглянути в її внутрiшнiй свiт. її любов i вiрнiсть приймав за звичне, само по собi зрозумiле, а в тривоги її боявся i не хотiв заглядати. Все це залишав на потiм – уляжеться, думав, i якось-то буде.
