IX
I до цього часу не збiгла у Дмитра Горицвiта злiсть на Карпа Варчука. I Карпо, ледащуватий до роботи, проте проворний на всякi комбiнацiї, що пахнули свiжою копiйкою, також сторожко сторонився свого бригадира, завжди намагався працювати подалi вiд нього. Коли ж доводилося говорити про якусь справу, слово Карпа було повне шанобливої поваги, за якою зовсiм непомiтно крилася насмiшка. Вони добре розумiли один одного, а для людського ока трималися врiвноважено, спокiйно.
– Дмитре Тимофiйовичу, вiдпусти мене до хутiрця досiяти клин ячменю, – пiдiйшов до нього вранцi Карпо, молодцювато поправляючи пухнастий вогник чуба.
– Пущу. Тiльки щоб до вечора увесь посiяв. Не гнати ж iще й завтра худобу.
– Слово начальства – закон, – промовив з пошаною, i кумочки уст насмiшкувато затремтiли:
– 3 ким хочеш їхати? – покосився на Карпа.
– I сам не знаю, – неначе недбало подивився на сiячiв. – Може, з Кузьмою Василенком?
– Пiдходяща пара, – глузливо кинув Дмитро. – їдьте.
– Два чоботи – пара, – не образився, а засмiявся Карпо. – Ми люди темнi, за чинами не ганяємося. Нам аби грошi та добра матерiя, та чарка iнколи.
Проворно заклешняв вигнутими ногами до Василенка, пiдморгнув йому i попрямував до воза з лантухами зерна.
Коли доїхали до хутора, воза поставили не край дороги, а бiля невеличкого озерця, що, неначе зелений полумисок, втиснулось в чорне коло. Над водою, скиглячи, пiднялось кiлька чайок, i крутi вигини їхнiх крил, пiдбитi сонцем, повiльно маяли, сяючи чистим срiблом.
Засипали сiвалку зерном, закурили.
– Щось, менi здається, дуже густо засiваємо поле, – здалеку закинув Карпо.
– Де густо, там не пусто, – не зрозумiв його зразу Василенко.
– А я чув, що коли рiдше сiяти, так рослина краще кущується, бiльше отримує сонця, вiльгостi, i колос i зерно стають дебелiшими. Наука!
– Це може бути, – почав догадуватись Василенко i допитливо поглянув на Карпа: чи справдi з ним можна зварити кашу, чи тiльки розуму випитує. Скинув заялозеного картуза, i сонце засвiтилось на мертвотно-блiдiй пiтнiй лисинi, що вiд лоба доповзла до самої макiвки i зупинилась перед на диво густою, без жодного сивого волосу, темнорусою проростю. У вогких, по-собачому сумовитих карих очах блиснули розбiйницькi блищики, сiпнулася нижня товста губа i прикрила верхню, засiяну кущуватою щетиною. Карпо вже знав, що його думка дiйшла до цього п'янички, що оживав тiльки тодi, коли нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тодi Василенко ставав веселим i дотепним спiврозмовником та джигуном. Проте цей тихий, повiльний чолов'яга, зовнi незлостивий, але потаємний за своєю вдачею, немало зробив шкоди колгосповi: чимало за пiвлiтра перепустив громадського добра в чужi руки, за могорич i на судi мiг виступити з брехливими свiдченнями, сумовито, по-старечому похитуючи головою i ховаючи очi од скривджених односельцiв. Як багато безхарактерних людей, вiн не мав нiяких моральних устоїв – жив, як набiжить: вiд ранку до вечора, вiд випивки до випивки.
– Може, i нам рiдше посiяти ячмiнь?
– Тiльки якийсь мiшок треба заранi заховати од людського ока, – Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.
– Отут бiля озеречка присиплемо землею, – пiдiйшов до воза Карпо. Легко схопив мiшок за гузиря, крекнув i вмiло та обережно скинув з правого плеча бiля глибокої борозни. – Краса яка, – витер рукавом спiтнiле чоло, прислухаючись до спiву жайворонка.
Але Василенко у вiдповiдь тiльки щось замуркотiв, розгрiбаючи землю двома чорними i проворними, як кроти, руками. Навiть Карпо здивувався – де така швидкiсть взялася в його рухах. Але коли Василенко пiдвiвся, знову вся його постать стала млявою i розслабленою.
Надвечiр прийшов до сiячiв Дмитро. Довго i мовчки ходив по нивi, часто пригинався до самої землi, а потiм пiшов за сiвалкою.
– Ви сiвалку тепер не переставляли? – запитав у Василенка.
– Нi. Як встановили зранку, так i метляємося по цю годину, – подивився той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.
– Чого ж тепер густiше сiється, нiж з того краю? – недовiрливо подивився на Василенка i нахмурився.
– Не може бути такого, – обiзвався Карпо, що ходив за кiньми. – То тобi здається, Дмитре Тимофiйовичу.
Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, i четверо очей з острахом впились в нього, коли пiдiйшов до мiсця, де був прикопаний мiшок. Вдарив нiском Дмитро в свiжу розм'якшену землю, i жовтувате, як старе сало, полотно мiшка проглянуло на свiт. I зразу ж оскаженiв чоловiк. Одним помахом руки викорчував мiшок на незорану долину i, як хмара, швидко попрямував до сiячiв.
– Отак ви сiєте, вражi дiти! Отак наше добро переводите? Отак… – вiн захлинався од гнiву i тугих клубкiв слiв.
– Прости, Дмитре Тимофiйовичу, поплутав нечистий, – для чогось скинув картуза Василенко, заклiпав очима, i облйччя його стало жалiсним, як у скривджених дiтей, а лисина почала парувати.
Карпо зразу зрозумiв, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому, блiднучи i холонучи, тримався бiля коней, клянучи в душi все на свiтi.
Дмитро пiдлетiв до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сiвалки, раз i вдруге; Дмитро через сiвалку потягнув його батогом по запiтнiлих плечах. I Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, пiддаючись тiльки почуттю злостi, i собi навскiс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженiсть, Цього було досить, щоб могутнi руки перехопили його навколо стану, пiднесли вгору i брязнули об землю. Але як на пружинах пiдхопився Варчук з землi i знову упав обличчям униз – кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний, увесь вмазаний землею, шулiкою вигнувся над рiллею, вiдскочив убик i, не чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.
Блiдий од лютi i втоми, Дмитро пiдiйшов до сiвалки, злiсно оцiдив крiзь зуби:
– Берися, злодiю нещасний, за конi. Та швидко менi мотайся. До такого сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина нiякої гордостi не має. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розiкрала б. За один день! Вороги ви заклятi.
Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней, i Дмитро поволi пiшов за сiвалкою.
«Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить. – Кусав уста i ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. – Це доведеться тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку».
Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця невеличким косячком прилетiло кiлька чирят i злякано метнулись назад. Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув огник, а над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней у воза, виїхали на дорогу.
– Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, – попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав:
– Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би мене до нитки – мiг би простити. А це державне добро. Розумiєш? I такi дiла тiльки держава розсудить.
– Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся навiть до чужої соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом його. Дай виправитись.
– I чого б я дурно-пусто язика трудив? – ще бiльше нахмурився Дмитро.
– Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? – потягнувся до рук бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк.
– По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його теж, коли б твоя воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з пiдкуркульниками пропив би… До злодiїв, розкрадачiв громадської власностi серце моє каменем, залiзом розпеченим стає, – загарячився. – Ми за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм боремось, ночей недосипаємо, а ви теж, як убивцi, ночей
