навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, – i розсмiявся.
Дмитровi навiть завидно стало, що так усе ясно i легко йдеться в товариша.
– Куди вже менi агiтувати. Я бiльше слухати вмiю. А тебе, кажуть, навiть самi найвреднiшi тiтки поважають.
– Всього буває, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а випроваджують, значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, – янтарнi очi Варивона бризнули смiхом. – I тiтки i люблять поговорити. От, бува, як почнемо розмову, так пiвдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Пiдучився в Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати. Тепер сам бригадою керую. Коли чогось не можу пояснити – знову таки до Свирида Яковлевича шпарю. Захворiв вiн, бiдолаха. Третiй день у лiкарнi лежить. От i приходиться менi самому викручуватися, бо товариш Говоров, двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене. Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi : не чують, то тепер, значить, i ревнує, i очей з мене не спускає, i ледве не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
– Ой, хвалько!
– Думаєш – хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет.
– Мели, мели.
– Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше люблять. I всi в один голос скажуть – Варивона Очерета. Не думай, що за красу закохалися в мене. Дiло, значить, так було. Приїжджає з областi якийсь пiдпарщик Крамового i об'являє, що треба негайно усуспiльнювати корови. Ну, ти сам знаєш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi. Баби нас, активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнiр аж за Буг мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду, пiдтримка їм повна. Розсердився тодi я – праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i мотнувся в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший секретар, товариш Марков, – вiн недавно приїхав до нас. Пояснив усе про лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селi. Довго гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в село. А тут – збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски не рознесуть. Як передав тiткам слова партiї, то вони мене ледве на руках не понесли. От з цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю – в колгосп вступає… Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира чого-небудь не зробили не такого…
Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради, наповненої людьми i повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той, пiдвищуючи голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо.
«Не так треба з жiнками говорити. Ти на неї пiдiймеш голос, то вона ще в бiльшу сварку полiзе». Дмитро обтрусив снiг з одежi, вийняв з кишенi вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу.
– Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? – немов облив його цебром холодної води Петро Крамовий. – Ну, що ж, подивимося. Можеш iти додому. Коли треба буде – викличемо.
I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом спливли, мов i не було їх, хвилi прояснення i радостi. Один бiль i люта туга засмоктали всерединi. Спiймав на собi спiвчутливий, тривожний i здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився.
Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А смерком попрямував до Варивона.
– О, Дмитре! В таку негоду прикатав! – радiсно зустрiв товариш.
Василина соромливо защiбнула блузку – саме сина годувала – i поволi пiдiйшла до Дмитра, осмiхнена, налита спокiйною лiсовою красою, що особливо вигiдно визначалась зимою, коли снiги вибiлювали темiнь з її смаглявого лиця.
– Де правда, Варивоне? – важко перевiв подих, i пiд чубом заворушилось ряботиння зморщок.
– Що з тобою, друже? – здивовано i з тривогою поглянув у чорнi очi, у яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв.
– Нiчого, Варивоне, сiдай…
– Тяжко тобi, Дмитре? – присiв бiля нього Варивон, торкаючись мiцним плечем плеча.
– Нi, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивоновi про зустрiч з Крамовим.
– За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловiк, – уважно вислухав Варивон товариша. – Ну, нема тобi чого печалитися. Подумаєш, велике цабе отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч.
– Ти знаєш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: «В колгосп пролiзти хочеш?» Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж їх вiн захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi, мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста кинув. Чує серце моє – неспроста!
– Ну, i хай кидає. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст, значить, солi насипати?..
Одначе помилявся Варивон – Крамовий мiг дещо зробити. Увечерi на закритому пленумi сiльради та iнiцiативної групи колгоспу мало розбиратись питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день. Уже смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк.
– Дмитра Горицвiта добре знаєш? – запитав пошепки.
– Чого ж не знати? – здивовано вiдповiв Григорiй i нахмурився: заговорили давня злiсть i образа.
– Його треба також у список ввести.
– Дмитра Горицвiта? – здивувався Шевчик. – Вiн же середняк, – i почуття злостi чомусь почало осiдати, коли перед очима побачив Докiю, Югину i темну тiнь Дмитра.
– Який там в чорта середняк! – скривився Крамовий. – Нема чого тобi захищати куркулiв. Справжнiх своїх ворогiв не бачите, а на чесних культурних радянських господарiв нападаєте.
– Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi…
– Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? – гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри.
– Нi.
– Як нi! – скипiв Крамовий. – Сам починаєш куркулiв захищати, у прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили – робив ти в нього?!
– Помагав трохи по господарству… Столярувати вчився…
– Столярувати? Заплатив тобi що?
– Я ж учився. Дав менi столярського начиння…
– А говориш – не наймитував! Сьогоднi, коли хтось буде захищати Дмитра, виступи зi своїм словом, – уже наказав Крамовий. – Нема чого панькатися з ворогами. Ти його жалiєш, а вiн тебе чуть не зарубав. Прийде час – i зарубає. Це такий… Тiльки без дрiбновласницьких переживань. Виступай прямо, рубай з плеча, по-бiльшовицьки. Не будь лемiшкою. – Швидко пiшов назустрiч бородатому, всьому в порошi, Марковi Григоровичу Синицi.
Старий пасiчник розкрив поли великого добрячого кожуха i обережно спустив на пiдлогу свого мiзинчика – семилiтню дочку Соломiю.
Дiвчинка смiливими очима оглянулась навколо i пiшла до Iвана Тимофiйовича Бондаря.
– Ти чого сюди прийшла? – жартiвливо почав гримати на неї.
– Батько мене саму в лiсi боїться залишити, хоча менi й не страшно.
– А як вовки нападуть?
– Я на пiч заховаюсь i кожушиною накриюсь.
– А коли вони на пiч полiзуть?
– Тодi я iз рушницi буду стрiляти, – промовила вже несмiливо й пошепки, щоб не почув неправди батько.
Старий пасiчник жив далеко вiд села у лiсi. Коло дому був невеликий городець i чималий сад, затиснутий з усiх сторiн обважнiлим, могучим чорнолiссям. I хоча не близький свiт було тьопати до села, одначе пасiчник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом i бородою свою Соломiю. Пiсля смертi жiнки вiн, куди б не йшов, не розлучався iз дочкою. I не раз бувало – на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос:
– Татку, я спати хочу.
