Дмитро, коли стрiла його лiтньої ночi в полi. Та незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що їм уже замало ставало мiсця на небi, – тому й падали на землю, на дальнi дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула над собою молодиця.
– Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, – одiрвалась од колиски.
Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i срiбло квiток зсередини наливається нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печi одривається Докiя, i Югина раптом бачить: в очах її матерi теж коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.
Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докiї обтяжувались сльозами.
– Мамо, що з вами? – кидається вперед i своїми теплими руками охоплює негнучкi пальцi Докiї.
– Горе, дочко. Горе навалило на нас…
– А де ж Дмитро? – скрикнула, не дослухавши матерi.
– За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.
– Як же так? I менi слова не сказав… Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче од нас? – тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одягається, а потiм починає вкутувати сина.
– Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слiв Докiї. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче прямує до дверей.
– Югино, куди ти?
– Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти – не здожену. Прощавайте, мамо.
– Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?
– Iтиму. На край свiту iз сином своїм пройду, – поцiлувала Докiю в уста, вибiгла з хати.
– Югино…
Але навiть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах веселi блищики свiтанку.
«Дмитро в столицю подався, Югина до партiї пiшла, а куди ж менi подiтись?»…
Зразу ж за ворiтьми Югина по колiна вгрузає в снiг i до самого шляху залишає за собою мережу глибоко втиснутих слiдiв.
Снiги i снiги. Легкi, пухнастi. Вони оживають iз свiтанком вбирають у свою голубiнь зеленорожевi струмки, то починають пробиватися з-за дерев Великого шляху.
Напiвзасипанi колiї дороги.
Дмитро останнiй проїхав по них.
I вона обережно ступає по цiй дорозi, по тому слiду, начеб боячись йому зробити боляче.
Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її i словами, i сльозами, i болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип i знову попливла по колiї, нахилена i самотня, як дерево в полi.
«Прийду я до них, – бачила себе в райпарткомi. – Усе чисто розкажу. Руки свої покажу. Дитину свою покажу. I хто не повiрить, що чеснi руки в мене, чеснi очi мої, хто не повiрить, що дитина тим молоком вигодувана, в якому нема людської кривавицi? Усi, сину, повiрять, – нахилилась до дитини, скорботна усмiшка затрепетала на устах Югини. – Своя влада не окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрiйку, не зобидять твого батька, непосидющого i роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мiй, радiсть моя».
Андрiйко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усмiхнувся, заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожевi пелюстки уст, i хмаринка пари обдала теплом стужавiле обличчя молодицi. I враз такий спокiй охопив Югину, що скорбота поволi зникла з її уст, очей, i тiльки одна замерзла сльозина рожевiла на кiнчику хустини.
Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме.
Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по всьому тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги.
«Не можна спочивати!» – напружилась, ледве втримуючи дитину зомлiлими руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту i присiла на пеньок, розтираючи стужевiле обличчя i пальцi.
Вдалинi зафоркали конi. Югина швидко пiдвелася. Назустрiч їй мчали легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто зупинив коней, i сани пiшли затоки, перегородивши дорогу.
– Ти куди, жiнко добра? – здивовано запитав Вiктор Снiженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, лiплених брiв. Гострим оком вiн здалеку помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi.
«Отак i до смертi недалеко».
Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невiдомого чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом зашарiлась, чогось вище пiднесла Андрiйка.
– За правдою йду, – тихо вiдповiла.
– Тодi сiдай до нас, – засмiявся вусатий червонолиций вiзник. – Товариш Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба розумiти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? їдемо?
– Нi, менi в район треба.
– В район? До кого? – вискочив iз саней Снiженко. – Куди тобi по такiй дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною.
– Дiйду.
– Нiкуди ми тебе не пустимо.
– Так i не пустите.
– Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо – i край.
– Нема такої сили в свiтi, щоб мене не пустила, – гордовито випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг.
– Чи ти не жiнка Горицвiта? – пильно поглянув Снiженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi.
– А ви звiдки знаєте? – зупинилася.
– Знаю, знаю! – весело розсмiявся. – Бачив твого вояку. От що значить кохання! – звернувся до вiзника. – Не встиг чоловiк виїхати з дому, а жiнка за ним навздогiн.
– Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
– Що Дмитровi сказали? – застигла, загрузнувши на обочинi.
– Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi слова не почуєш од мене.
I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Снiженка. Той допомiг їй сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь:
– Викапаний батенько… Ти не журись, – звернувся до Югини. – Приїде твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився своїм господарством, наче в клiтцi сидить.
– Розгородиться, – радiсно вiдповiла. – Ви ще не знаєте його.
– Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
– Мало вивчили.
– Словом, кругова порука. Це треба розумiти, – обiзвався вiзник i пiдморгнув сивою од паморозi бровою.
На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали на срiбну скатерть кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи гудiли низько i тривожно, як середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув кожух i наказав молодицi:
– Закутай краще свого синка. Василю Калiстратовичу, – звернувся до вiзника, – скорiше мчи її додому. – I пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, i вiтер пiдняв угору веселi струмки хвилястого русого волосся.
– Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, – розхвилювалась Югина, пiдводячись з саней. – Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити… – рукою вплелась у вiжки.
