I смiх котився вiд заднiх лав до самого промовця…
– Ти чого, Григорiю, задумався? – пiдiйшов до Шевчика пасiчник.
– Та нiчого, – роздратовано махнув рукою.
– Хтось у душу з чобiтьми залiз? Бачу, бачу. Принiс менi нову книжку про бджiльництво?
– Забувся. Завтра принесу, – пiшов до дверей. Хоч Григорiй i досi мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотiлося. Намагався розiбратися в плутанинi думок, аж голова почала стугонiти. Нервувався i злостився на себе. Чув, що трапилось щось невiрне, i довго одне рiшення не могло переважити друге. Iнодi злiсть рiзко пiдiймалася вгору, i мстива думка забивала подих: «Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справдi може пiти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зi свого дробовика…». «Брехня, – обзивалась друга думка. – Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злiсть говорить».
Вийшов надвiр. Снiг вдарив у гаряче чоло i почав розтавати.
Низько i глухо стугонiли обмерзлi дерева, тоскно петляла i кружляла темносива метелиця, як петляли i кружляли тепер думки в наболiлому мозку. Не швидко Григорiй зайшов у тепле примiщення. Спiймав на собi рiзкий погляд Крамового i знiтився. Бридко стало на душi, аж замлостило всерединi…
Головував Iван Тимофiйович Бондар, який, передбачалось, мав бути головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго i гаряче про колективiзацiю, розкуркулення, часто вмiло на прикладах пiдрiзав тi корiнцi, якi могли стати йому на завадi.
Першим у списку стояв Денисенко Ларiон. Висловилося кiлька колгоспникiв. Думка була одностайна.
– Хто за те, щоб розкуркулити його? – поставив на голосування Бондар.
Дружно пiднялися над головами руки i з шелестом опустились вниз…
– Данило Заятчук! – читає iз списку Петро Крамовий. Синi жили поопухали i тремтять на його лобi.
Знову високо пiднятi руки закривають обличчя людей.
– Горицвiт Дмитро! – глухо кидає Крамовий. I раптом мертва тиша. Потiм заремствували голоси позаду, незрозумiле подивився Iван Тимофiйович на Крамового i почав наливатися жаром.
Спереду пiдвiвся Варивон Очерет – невеликий, кремезний i впертий. Для чогось оглянувся назад. Всiєю рукою зiрвав шапку з голови.
– Не погоджуюсь, значить, – обвiв очима президiю. I Крамовий зразу ж скипiв:
– Не погоджуєшся? Це тобi, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич мiг сказати: «Не позвалям» – i зiрвати роботу сейму. Ти – не шляхтич, а збори – не сейм. Тут воля народу дiє. Люди знають, хто їхнiй ворог, їх за чарку не купиш, як тебе купує i продає Горицвiт.
– Я не повiя, щоб продаватися! – поблiд Варивон. – Де, я питаю, у списках Варчук, Данько? Хто це починає середнякiв розкуркулювати?! – загарячився Варивон, пiдступаючи ближче до сцени.
– Середнякiв? – примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху значимiсть. – Середняки наймитiв не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни громадяниновi Очерету, як ти спину гнув на Горицвiта.
I зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився зi сцени, вiдшукуючи знайому постать. Але Григорiя в сельбудi не було. «Злякався», – злiсть пересмикнула огрядну постать Крамового, але вiн зразу ж усмiхнувся i удавано веселим голосом заговорив:
– Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливiй справi. Але перед цим вiн менi сам розповiдав, як наймитував у Горицвiта, столярував, i той йому замiсть плати дав двi поганенькi стамески. На, мовляв, тобi, небоже, що менi негоже. Зробив, як типовий експлуататор… Чуєш, який це середняк? Експлуататор! – перекошуючи уста, звернувся до Очерета. – Класову пильнiсть загубили ви, громадянине. Став на голосування, – звернувся до Бондаря.
– Не ставитиму. Зi мною нiхто не радився про доповнення списку.
– А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора переказали, як сплавити добро? Розумiли, що у вас погана закваска.
– Менi слово можна? – обiзвався ззаду Марко Григорович.
– Прошу, прошу, – приязно, пiддобрюючись, розплився в усмiшцi Крамовий. – У вас, думаю, нема родинних почуттiв до куркульнi.
– Чого нема, так нема, – погодився старий пасiчник, труснувши широкою бородою.
– Татку, не чiпай, – спросоння обiзвалась Соломiя. Легкий смiшок задзвенiв у напруженiй важкiй тишi.
– Я думаю, – заговорив пасiчник, – з Дмитра такий куркуль, як iз мене турецький султан.
I полегшений смiх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрiзав Крамовий:
– З чого ви смiєтесь? З вiдсталостi своєї? Я поважаю, шаную чесного трудiвника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лiсах, вiн, як самотнiй камiнь, обрiс мохом, повз нього проходило життя i не в усьому може розiбратися чоловiк. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити сучаснi подiї. Куркуль – це не такий, як ви його звикли бачити на плакатах, – з ножем, обрiзо'м… зубастий, окатий…
Говорив довго i переконливо, знову наводив приклади i знову нападав на родиннi зв'язки, вiдсталiсть, притуплення класової пильностi. Нарештi, саркастично усмiхнувшися, з притиском закiнчив:
– Через те, що голова зборiв вiдмовився вiд своїх обов'язкiв, – про це ми iншим разом бiльш грунтовно поговоримо, – ставлю на голосування.
Вiн знав, вiдчував, що, незважаючи на всю його красномовнiсть, мало рук пiдiйметься на притихлих зборах. Тому повернув справу iнакше:
– Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвiта?.. Раз, два, три, чотири… словом меншiсть… Пiшли далi…
XI
Варивон зразу, ще не закiнчились збори, прибiг до Дмитра. Заснiжений, став на порозi, люто затупав ногами i зосереджено пiдiйшов до Дмитра, що саме пiдшивав шлею.
– Ходiмо в ту хату, – кивнув головою. – Дiло є. I Дмитро почув: трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побiлiв, розширились очi, але першi слова здивували Варивона:
– Вип'єм зi мною, чи побоїшся тепер?
– Чого б це менi боятися? Тiльки не до цього зараз.
– Нiчого, – заспокоїв i дiстав iз шафи горiлку. Випили по чарцi, Варивон з опаскою дивився на пополотнiле обличчя товариша, знав, що той кипить усерединi i досить жодного слова, щоб вийшов iз себе. «Чого доброго, пiде сочити за Крамовим. I того – окастого – не пожалiє, i собi життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловiка».
– Дмитре, що ти думаєш робити?
– Що? – наче вiд сну прокинувся. – Зараз запряжу коней – i в саму столицю майну.
– Так уже i в столицю?
– А що ж – в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну, вип'ємо ще на дорогу! – Вже навстоячки перехилив чарку, i скло зацокотiло по зубах, краплини горiлки потекли по сорочцi – тремтiла рука.
Коли запрягав конi, до нього вийшла мати:
– Дмитре, куди ти? – з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з сином.
– За своєю долею, мамо, – невесело посмiхнувся i, захлинаючись, розказав усе. – Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю, Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.
– То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, – спокiйно вiдповiла, що аж здивувався Дмитро. – Правда на нашому боцi. Тебе наша власть не скривдить… А Крамовий – то пройдисвiт. пдь, сину, – поцiлувала його в лоб i зiтхнула. – Поспiшай…
Дмитро пiдiйшов до лiжка, де спокiйно, усмiхаючись, спала Югина. Зiтхнувши, поправив розкиданi коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами до її чола, потiм низько нахилився над колискою i, випрямляючись, вийшов iз хати.
