Докiя сама навстiж вiдкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.
Кинув у легкi, на пiдрiзах, санки рушницю, торбу з їжею i поїхав у холодну заметiль. I тiльки тепер його охопила така гнiтюча туга, такий бiль, що хотiлося упасти в високi оплени, уткнутися головою в солому i заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обiрватися його життя. I санки, iдучи затоки, везли його не до темної стiни лiсу, а на той свiт. Здавалось, пiдрiзи скрипiли не на мерзлому снiговi, а на його болючому тiлi. Похололою рукою витер пiт iз чола, зiтхнув, стрепенувся важко, беручи в руки, неначе обмерзлi вiжки, свої почуття i турботи. Вони опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу, розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли хотiлося важко заголосити, той бiль, що плугом проходить по нашому корiннi, уже почав чоловiк переборювати. Мiцнiли опiр i напiвслiпа злiсть, прояснювався напiвзатуманений розум. Велика кричуща несправедливiсть заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було непомiтним, просто спливало, як прибутня вода, мiцнiше пiзнати цiну життя, як ми в голодну годину мiцнiше пiзнаємо смак чорного загорьованого хлiба.
Вузьким було його минуле. Не вмiв i досi виплисти на широку течiю, але вiн любив i життя, i людей, i природу. Усе хороше радувало його, печалили чужi печалi, виводила з себе несправедливiсть. Вiн не був спокiйним, холодним спостерiгачем, який i пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в тяжкому горi… Коли на його полi з'являвся новий сорт насiння – нарiк його вже мали сусiди. Коли вiн мiг комусь допомогти – допомагав без корисних вимог i думок. А хто так любив щиру працю, що повiває i потом, i тихим колосом, i живим зерном? Коли б односельцi заглянули в його душу, вони зрозумiли б одне: вiн добра хотiв людям.
Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається, подобається людям. Повернути б її? Запiзно уже… А що Крамовий ворог – голову б поклав пiд сокиру.
В лiсi стало затишвiше i наче на серцi трохи полегшало. Пiсля роздумiв бiльше почалось вiрити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща. Дорогою вирiшив, що нiчого йому поки гнати конi аж за сотнi верст, коли можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловiк. Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
Зубами прикусив нижню губу i вiдчув, як накипає льодок на холодних устах.
Запорошений, потемнiлий од холоду, з якимсь внутрiшнiм холодком i жагучим сподiванням, зайшов у райпартком.
– Секретар не має часу. Нарада! – перегородила йому шлях висока худа друкарка.
– Ага! – зупинився бiля дверей. – Коли звiльниться?
– Не знаю, – з недовiрою оглянула заснiженого понурого дядька з батогом у червонiй, перепеченiй руцi. – Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогоднi немає прийому в особистих.
– Я здалеку приїхав.
– Це не вiдiграє нiякої ролi. Прийому сьогоднi нема.
– Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, – презирливо змiряв її з нiг до голови i ступив уперед.
– Не пущу! Я своїм мiсцем вiдповiдаю – верескнула та.
– Жiнко добра! Вiдiйди вiд грiха. Тепер нема такої сили в свiтi, щоб не пустила мене, – так поглянув, що та сторопiла, вiдступила назад, i Дмитро мiцно рвонув на себе ручку дверей.
Справдi, в закуреному кабiнетi сидiло кiлька людей. З-за столу спокiйно пiдвiвся невисокий бiлявий чоловiк. Вiн, очевидно, чув розмову за дверима, але в його темнозелених з янтарним вiдливом очах щось блиснуло – не роздратовання, а iскорки смiху.
– Не пускають до вас, – спустив донизу батiг, сподiваючись, що зараз на нього почнуть сердитись цi заклопотанi люди, пожмакованi безсонням i турботами… Хто може полiчити, скiльки в отi бурхливi неповторнi часи середнiй районний працiвник провiв безсонних ночей, витратив своєї сили, згубив здоров'я!
I тiльки тепер Дмитро побачив бiля вiкна розумно-насторожене обличчя Вiктора Снiженка.
– Добрий день. Марков. – Секретар райпарткому вийшов з-за стола i подав руку Дмитровi. – Сiдайте.
– Доброго здоров'я, товаришу, – зразу осiла злiсть в чоловiка, i вiн з глибокою вдячнiстю i хвилюванням подивився в натомленi, але веселi очi Маркова.
– Сiдайте, товаришу, – вдруге показав на вiльний стiлець. – Здалеку приїхали? Мете ж надворi. Напевне, забило всi дороги?
– Занесло, – вiдповiв стримано, прикидаючи в головi, чи в нього хочуть щось випитати, чи таки насправдi дуже людяний їхнiй секретар. «Навряд, щоб спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть», – примiряв по своїй вдачi.
А потiм, коли зрозумiв, що помилився, легко стало на душi: єсть же такi хорошi люди на свiтi.
Марков, зрiдка постукуючи пальцями по столi, дуже уважно слухав Дмитра, зрiдка запитував i знову слухав, вивчаючи мужню, мiцну постать простого трудiвника, що зараз всю свою душу, радощi i болi викладав важким, незграбним, та щирим словом.
– Гарнi урожаї збирали на своїй землi? Як ваше прiзвище?
– Горицвiт.
– Горицвiт? – вголос задумався Марков. Щось знайоме i далеке-далеке забринiло в його душi од цього слова. Але що?.. Нiяк не мiг пригадати, пiрнаючи в згадки i прислухаючись до вузлуватої, невмiлої мови Дмитра. I з кожним новим словом Горицвiта, i з кожною новою згадкою давнини, якi перебирав допитливий розум, Марков почував усе бiльшу i бiльшу довiру i приязнь до Дмитра.
– Гарнi урожаї збирали? – знову повторив, почуваючи, що от-от щось знайоме легко i радiсно розкриється з глибини рокiв. Але воно знову почало невловиме вiдходити вдаль.
– Хорошi. Кращi, нiж усi мої вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, – подобрiшало обличчя Дмитра: вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'єднує його з тим невисоким бiлявим чоловiком.
– А ще бiльше можна зiбрати?
– Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, – i вчасно зупинився: ледве не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
– От ви й будете, товаришу Горицвiт, в колгоспi вирощувати високi врожаї. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей вчити, як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у професорiв, в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всi вiки людство мрiє про радiсне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на ширшу дорогу, будете виводити в люди своїх дiтей, змiцнювати свою державу, зерном добиватимете своїх ворогiв.
– Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель… Не дуже вмiю я з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю.
– Навчитесь. Коли ви справжня людина – навчитесь. Вам ширше треба дивитись на свiт – ви вже колгоспник… Довго тут пробудете? Через години двi я б змiг з вами поїхати у ваше село.
– Оце було б добре. Я почекаю вас, – зрадiв Дмитро, засмiявся.
XII
– Мамо, який менi сон приснився, – усмiхаючись, Югина легко скочила з лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко – її безкрає щастя – стиснувши крихiтнi кулачки, здається, не спав, а щось обмiрковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила, що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся рiдня говорила: її син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала, як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навiть подих своєї дитини, наперед вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.
Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою Андрiя таким, яким був
