— Мельдую послушно, пане фельдкурате, що належу і не належу до 91-го полку, та й взагалі не знаю, на якому я світі.
— А за що ж тут сидите? — спитав фельдкурат, не перестаючи гикати.
З каплиці доносилися звуки фісгармонії, яка заступала орган.
Музикант учитель, ув’язнений за дезертирство, видушував із фісгармонії найтужливіші церковні мелодії. З гикавкою фельдкурата ці квилячі звуки зливалися в нову доричну гаму {57}.
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я дійсно не знаю, за що тут сиджу, та я на це і не нарікаю. Мені просто не щастить. Я хочу, щоб усе було якнайкраще, а на кінець воно завжди обернеться у мене на найгірше. Достеменно, як тому мученикові ось там на образі.
Фельдкурат зиркнув на образ, усміхнувся і сказав:
— Ви мені дійсно подобаєтесь, я запитаю про вас у пана слідчого, а зараз більше не гаятиму з вами часу. Аби тільки швидше здихатися тієї відправи. Kehrt euch! Abtreten![36]
Повернувшись до групи рідних підштанків під амвоном, Швейк на запитання, чого від нього хотів фельдкурат у ризниці, відповів дуже сухо і лаконічно:
— Нажлуктався.
За новим подвигом фельдкурата — святою службою Божою, всі стежили дуже уважно і з непритаєними симпатіями. Один під амвоном навіть побився об заклад, що фельдкурат упустить з рук дароносицю; він поставив усю свою порцію хліба проти двох ляпасів — і виграв.
Не містицизм віруючих і не побожність справжніх католиків сповнювала душі тих, хто у каплиці дивився, як фельдкурат виконував обряди. Це було таке почуття, яке охоплює нас в театрі, коли ми не знаємо змісту п’єси, а дія заплутується, і ми з нетерпінням чекаємо, що ж буде далі. Увагу присутніх цілком поглинуло видовище, яке з великою урочистістю влаштовував для них фельдкурат біля олтаря. Естетичну насолоду давала їм риза, яку фельдкурат зодягнув навиворіт, із щирим захопленням та хвилюванням спостерігали вони все, що діється перед олтарем. Рудий прислужник, дезертир з духовних кіл, фахівець з дрібних крадіжок у 28-му полку, чесно намагався відновити в пам’яті весь порядок, техніку і текст святої відправи. Він водночас і прислужував, і підказував фельдкуратові, бо той з надзвичайною легковажністю переставляв цілі речення і, натрапивши зараз у требнику аж на предвеликодню заутреню, почав правити її на превелике задоволення публіки.
У нього не було ні голосу, ні музикального слуху, і під склепінням каплиці розлягався такий вереск і кувікання, як у свинячому хліві.
— Ну, й нахлистався ж сьогодні, — радісно і з цілковитим задоволенням говорили перед олтарем. — Ото вже догодив собі. Знову на нього найшло. У дівок упився, а де ж би ще?
А тут від вівтаря вже втретє лунав спів фельдкурата: «Ite, missa est!», точнісінько, як бойовий клич індіанців, аж шибки брязкотіли.
Фельдкурат іще раз зазирнув на дно чаші, чи не залишилося там, бува, хоч краплі вина, і, не знайшовши нічого, гнівно махнув рукою і звернувся до глядачів:
— Так ось, драбуги, тепер вже можете йти додому. Кінець. Ви не проявляєте, як я бачу, тієї справжньої побожності, яку вам, халамидники, належало б мати в костелі перед найсвятішими дарами. Віч- на-віч з найвищою силою ви не соромитеся гучно сміятися, кашляти, харкати, шаркати ногами, і робите це навіть при мені, хоч я тут заступаю Діву Марію, Ісуса Христа і Бога Отця. Якщо в майбутньому це повториться, то я вже дам вам духу за всіма правилами, і тоді ви переконаєтеся, що існує не одне лише пекло на небі, про яке я вам говорив у передостанній проповіді, але ще є також пекло і на землі, і якщо навіть ви могли б урятуватися від першого, то від цього другого ви завдяки мені не врятуєтеся… abtreten!
Так гарно здійснюючи на практиці надзвичайно стару традицію відвідувати в’язнів, фельдкурат вийшов до ризниці, переодягнувся, звелів налити собі з бутля церковного вина, випив його і за допомогою рудого прислужника сів на прив’язаного у подвір’ї кавалерійського коня. Але тут він згадав про Швейка, зліз і пішов до слідчого Берніса.
Слідчий Берніс, розпусник і звабливий танцюрист, належав до вишуканого товариства. Він тут страшенно нудьгував і писав німецькі віршики, призначені для дівочих альбомів, щоб завжди мати їх напохваті. Берніс був найважливішою складовою частиною всього апарату воєнного суду, бо в нього завжди накопичувалась маса невирішених справ і заплутаних актів, чим він викликав пошану всього складу військового суду на Градчанах. Він часто губив обвинувальний матеріал з доказами і мусив вигадувати новий, переплутував прізвища, губив нитки обвинувачення і сукав нові, які йому тільки заманулися. Судив дезертирів за крадіжку, а злодіїв за втечу з військової служби. Крутив політичні процеси, матеріали для яких брав просто зі стелі. Робив різноманітні виверти, щоб довести вину підсудних за злочини, про які їм ніколи навіть і не снилося. Вигадував образи династії, і ці вигадані ним злочини і висловлювання приліплював завжди тому, чиї документи з обвинуваченням або доносом загубилися в цьому постійному хаосі службових актів та інших офіційних паперів.
— Servus[37], — сказав фельдкурат, подаючи йому руку. — Як поживаємо?
— Так собі, — відповів слідчий Берніс, — переплутали мені усі матеріали, а тепер сам чорт в цьому ногу зломить. Вчора я послав начальству вже опрацьований матеріал про одного типа, обвинуваченого в заколоті, а мені все повернули назад, бо, мовляв, у цьому випадку йдеться не про бунт, а про крадіжку коробки консервів. Окрім цього, я поставив на справі не той номер, що треба. Як вони до того додлубалися, один Бог знає.
Слідчий сплюнув.
— Ти ще ходиш грати в карти? — спитав фельдкурат.
— Я здорово програвся. Востаннє ми грали з тим лисим полковником в макао, і все пішло, як бісові в пельку. Але, скажу тобі, я нагледів таку дівулю. А ти що поробляєш, святий отче?
— Мені потрібен денщик, — сказав фельдкурат, — в останній час у мене служив старий бухгалтер, без вищої освіти, але він був першокласна тварюка. Вічно тільки нарікав і молився, щоб його Бог беріг, то я його і послав з маршбатальйоном на фронт. Кажуть, нібито цей батальйон вщент розбили. Потім мені прислали якогось хитруна, і той нічого іншого не робив, тільки сидів у шинку і пив за мій рахунок. Цей був так-сяк стерпний, але в нього потіли ноги. Отож я і його відправив з маршбатальйоном. А сьогодні, під час проповіді, я нагледів одного мушряку, який задля сміху розридався. Ось такого мені й потрібно. Прізвище його Швейк, а сидить у шістнадцятій. Хотів би я знати, за що його посадили і чи не можна було б мені якось цього типа звідтіль витягти.
Слідчий почав шукати по шухлядах документи в справі Швейка. Шукав, шукав, але, як завжди, не міг нічого знайти.
— Мабуть, вони у капітана Лінгарта, — сказав він нарешті. — Біс його знає, куди зникають всі ті акти! Можливо, я їх таки надіслав Лінгартові. Зараз йому подзвоню. Алло, говорить поручник слідчий Берніс. Пане капітане, пробачте, чи не маєте ви там у себе паперів якогось Швейка? Що кажете? Швейк мусить бути у мене? Дуже дивно… Кажете, я їх сам у вас забрав? Справді дивно. Сидить у шістнадцятій… Так, я знаю, пане капітане, що шістнадцята моя, але я гадав, що Швейкові папери валяються десь у вас. Просите таким тоном з вами не розмовляти? У вас, кажете, нічого не валяється? Алло… Алло…
Слідчий Берніс сів за стіл і обурено почав засуджувати непорядки у веденні слідства. Між ним і капітаном Лінгартом вже довго точилася ворожнеча, і обидва в ній були дуже послідовні. Якщо акт, призначений Лінгартові, потрапляв у руки Берніса, Берніс затахтарював його так, що й чорти кінців не відшукали б. Лінгарт робив те саме з актами Берніса. Так само зникали кудись і додатки до справ[38]. (Швейкові папери знайшлися в архіві військового суду щойно після перевороту з таким висновком: «Збирався скинути маску лицемірства і прилюдно виступити проти особи нашого монарха і нашої держави». Документи запхнули у справу якогось Йозефа Куделі. На конверті стояв хрестик, а під ним: «Полагоджено» і дата).
— Нічого не вдієш. Швейк загубився, — сказав слідчий Берніс. — Накажу викликати його сюди, і якщо ні в чому не признається — випущу й звелю відвезти до тебе, а ти вже полагодиш цю справу в полку.
Тільки-но фельдкурат пішов, слідчий Берніс наказав привести Швейка; але тому довелося чекати біля
