звернувся він до довганя; той тихо промовив:
— Багнети можна було б зняти. Адже він наш.
Тонік пом’якшав, і його душу сповнило співчуття до Швейка.
Вони знайшли пригідний під’їзд, де зняли багнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.
— Ти б, може, закурив, га? — спитав він. — А чи… — Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити перше, ніж повісять?» — але не докінчив речення, відчуваючи, що це було б нетактовно.
Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини у Кральове Градецьку, про жінок, дітей, про шматок нивки, про єдину корівчину.
— Пити хочеться, — сказав Швейк. Довгань і курдупель перезирнулися.
— Десь на один кухоль і ми пішли б, — сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. — Але куди- небудь так, щоб не кидатися у вічі.
— Ходімо в «Куклик», — запропонував Швейк, — гвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл{60}, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармоніка, — продовжував він, — заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, які не мають права ходити до «репрезентяку»{61}.
Довгань з малим ще раз переглянулися, і довгань сказав:
— Ну, то й ходім туди, до Карліна ще далеко.
Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» в доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні і зайшли до зали, де скрипка і гармоніка наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні: «На Панкраці, на горбочку, там алея, як шнурочок…»
Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».
За одним столиком спав п’яний сардинник. Час від часу він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під люстрою сиділи три інші дівчини і гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав вчора патруль якусь Маржку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимсь вояком у готель «Вальшів».
Біля самих дверей сидів вояк із кількома цивільними і розповідав їм про своє поранення в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені цигарок, які він отримував від співбесідників. Він все говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:
— Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?
Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармоніка заквилили її, очі старого наповнилися слізьми, і він завів розбитим голосом: «Коли помудріла, до мами просилась, до мами просилась».
Від сусіднього стола хтось гукнув:
— Та годі ж бо. Тю на вас. Заткніться вже з цією своєю сиріткою. І в пику старому за ворожим столом почали співати:
«Розлука, розлука, а в серці розпука…»
— Франто! — покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». — Кинь ти вже їх до бісового батька й ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди цигарки. Годі тобі розважати овечок Божих.
Швейк із своїми конвоїрами з цікавістю дивилися на ту сцену.
Швейк — він часто бував тут до війни — поринув у спогади, як налітав сюди бувало з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісень, де все було навпаки. Якось вони навіть хором заспівали:
В цю мить несподівано увійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і немилосердний. Всі шарахнулись, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи і Швейк теж опинився в цій компанії: бо на свою біду запитав у комісара Драшнера, коли той зажадав від нього посвідчення особи: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»
Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом і під невгамовну метушню та звуки гармоніки писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх вуличним дівчатам.
Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства. Довгань іще з хвилину боровся сам зі собою, але, позбувшись свого скептицизму, поволі втрачав також і свою стриманість та розсудливість.
— Я потанцюю, — вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».
Товстун цілком віддався радощам життя. Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а у нього від її слів очі так і вигравали.
Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся зі своєю партнеркою до столу. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. В тій атмосфері продажної любові, нікотину і алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас — хоч потоп».
Пополудні до них підсів якийсь вояка і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм в руку або ногу гас [41]. Після того будуть, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочуватимуть рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді їх змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.
Довгань, який зовсім утратив душевну рівновагу, домовився з воякою, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.
Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушати в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч вже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Куклику», і він став погрожувати, що піде сам.
Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що по дорозі вони заглянуть іще куди-небудь.
Вони зайшли до маленької кав’ярні за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник на дальші веселощі. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало чималих зусиль. Ноги у конвоїрів весь час підламувалися, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли по дорозі їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями і з великою напругою Швейкові нарешті вдалося притягнути їх до будинку на Королівській вулиці, де мешкав фельдкурат.
Він сам настромив їм багнети на гвинтівки і стусаном під ребра примусив супроводити себе.
На другому поверсі, де на дверях квартири висіла візитна картка: «Отто Кац — фельдкурат», їм відчинив якийсь вояка.
З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.
— Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, — через силу промовив довгань, козиряючи воякові, — ein… Paket… und ein Mann gebracht[42].
— Залазьте, — сказав вояка, — де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… — Вояка сплюнув.
Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинилися і ввійшов, вірніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був у самій лише жилетці і в руці тримав сигару.
