підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.
— Мені чогось хочеться, — кричав фельдкурат, — але не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? — Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: — А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?
На хвилину він став задерикуватим і зробив спробу скинути Швейка з сидіння.
Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:
— Сьогодні понеділок чи п’ятниця?
Він захотів також узнати, що зараз: грудень чи червень, і взагалі проявляв хист ставити найрізноманітніші запитання:
— Ви одружені!? Любите ґорґонзолу{63}? У вас вдома є блощиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?
Потім зробився щирим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на збур і лікував його марганцівкою.
— Ні про що інше не було часу й подумати, — гикаючи, сказав він. — Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть, гик! Гик! Що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити. Термосом, — продовжував фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, — називається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, яка гра чесніша? «Фербель» чи «двадцять одно»?
— Я таки десь бачив тебе, — вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його заслиненими губами. — Ми ж разом ходили до школи. Ти, друзяко! — ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. — Як ти виріс з того часу, відколи я тебе не бачив. Радість від зустрічі з тобою компенсує всі мої страждання.
Нарешті його опанував поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і гарячих сердець.
Потім впав навколішки і почав молитися: «Богородице Діво», — причому реготав на весь голос.
Коли вони приїхали, його дуже важко було витягнути з карети.
— Ми ще не приїхали, — репетував він. — Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! — Його буквально витягнули з карети, як вареного слимака з мушлі. На мить здавалося, що його розірвуть, бо він вчепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.
— Ви мене розірвете, панове!
Потім його проволокли наверх по сходах у квартиру і кинули, як мішок, на отоманку. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це була карета.
Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.
— Ви мене хочете обшахраїти, — заявив він, значливо підморгуючи Швейкові і візникові. — Ми ж ішли пішки.
Потім у приступі великодушності кинув гаманець візникові:
— Бери все! Ich kann bezahlen![47] Я не трушуся над крейцаром[48].
Справедливіше було б сказати, що він не труситься над 36 крейцарами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав його, згадуючи при цьому слово «мордобій».
— Коли хочеш, можеш ударити, — відповідав фельдкурат, — ти думаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.
В жилетці фельдкурата візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.
Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові у нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.
Потім пообіцяв одружити Швейка зі своєю сестрою, хоч її у нього і не було. А ще потім зажадав, аби його віднесли на ліжко, і нарешті заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину — істоту, рівноцінну свині.
Увійшовши вранці до кімнати фельдкурата, Швейк побачив його на отоманці. Той лежав і напружено міркував, хто б це міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної отоманки.
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — сказав Швейк, — це ви вночі…
І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. Фельдкуратові аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.
— Не можу пригадати, — сказав він, — як я попав з ліжка сюди на отоманку.
— А ви на ліжку і не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на отоманку. Далі відтягнути вже не змогли.
— А що я вичворював? І взагалі, я вичворював щось? Хіба, боронь Боже, я був п’яний?
— Як ніч, — відповів Швейк, — до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій, делірій, білочка. Думаю, вам стане краще, коли переодягнетеся і вмиєтеся.
— Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, — поскаржився фельдкурат. — До того ж, пити хочеться. Я не бився, бува, з кимось учора?
— До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага — це наслідок вчорашньої. З цього людина не так швидко викараскується. Я знав одного столяра, так той вперше упився під новий 1910 рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитися, і так робить тепер щодня протягом чотирьох років. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорив один фельдфебель з 91-го полку.
З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздумування, викликані депресією. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію д-ра Олександра Батєка{64} на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей», або, що читає його книгу «Сто етичних іскор».
Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.
— Якби я ото, — міркував він, — пив якісь благородні напої, як, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж гидотна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка не смачна, не має жодного кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, яку я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лишень, як мені відригується. Горілка — це отрута, — констатував він. — Вона повинна бути в чистому виді, справжня, і в жодному разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром — рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, — він зітхнув, — вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.
Фельдкурат почав вивертати кишені і шпортати в гаманці.
— В мене є всього-на-всього 36 крейцарів. А що, якби продати цю отоманку, — міркував він, — як ви гадаєте? Чи знайдеться купець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив, або її у нас хтось украв. Ні, отоманку я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля — позичити мені сто крон. Він передучора виграв у карти. Якщо там вам не пощастить, — підете у Вршовіци, в казарми до поручника Маллера. Як і там не роздобудете, — підете на Градчани{65} до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, закладемо фортепіано. Хай буде що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть — не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Вигадайте, що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.
Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.
Швейк визнав доцільним і капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Маллеру не говорити
