— Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він живе. Потім я тричі приходив по гроші, і щойно за тиждень він дав мені за то все п’ять крон.
Після довгих умовлянь один з візників погодився їх везти.
Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тимчасом зняв у нього з голови і забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).
Швейк збудив свого хазяїна і з допомогою візника посадив у карету. Тут фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом з 75-го піхотного полку, і він кілька разів повторив:
— Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі; я свиня!
Одну мить здавалося, що туркотіння карети по бруку витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація.
За хвилину однак йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він спитав, примруживши одне око: — Як ви поживаєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? — В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він знову докинув: — Зволите мати дорослого сина? — І при цьому вказав пальцем на Швейка.
— Сядеш ти каменем чи ні? — визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. — Думаєш, я тебе не навчу порядку?
Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав дивитися з вікна карети на вулицю, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.
А далі, вже зовсім збаранівши, звернувся до Швейка і тужливо сказав:
— Пані, дайте мені перший клас, — і зробив спробу спустити штани.
— Зараз же застебнися, свинюко, — гаркнув Швейк. — Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усю карету, а тепер ще й таке вигадав. Не думай, що тобі знову вдасться не заплатити, як минулого разу.
Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить…» Але тут же урвав свій спів і проговорив: «Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will»[44].
Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпрр», що карета зупинилася. Коли з наказу Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість цигарки розпалювати мундштук.
— Не горить, — промовив він розпачливо, вичиркавши коробочку сірників. — Це ви на них дмухаєте.
Але зараз же з’їхав на інше і засміявся: — Ну й комедія! Ми в трамваї самі. Авжеж, друзяко? — Тут він почав нишпорити по кишенях.
— Я загубив квиток, — вигукнув він. — Зупиніть! Цей квиток треба знайти!
Та врешті безнадійно махнув рукою.
— Хай їдуть… — І почав мурмотіти: — У більшості випадків… так, в порядку… У всіх випадках… Ви помиляєтеся… Другий поверх? Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… брав чорну каву…
Вже у напівсні посварився з якимсь уявлюваним ворогом, який буцімто заперечує його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім карета здалася йому поїздом, і, вихилившись з вікна, він загукав на всю вулицю по-чеськи і по-німецьки:
— Німбурґ, пересадка!
Швейк притягнув його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різні звірячі голоси. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з карти.
Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких минала карета. Пізніше він викинув через вікно носовичка і заволав, щоб карета зупинилася, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:
— В Будейовіцах був один барабанщик. Оженився, а за рік помер, — і зненацька зареготав. — Смішний анекдот? Еге ж?
Швейк весь час поводився з фельдкуратом безоглядно строго. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти з карети або зламати сидіння, Швейк раз у раз бехкав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це надзвичайно байдуже. Лише один раз він зробив спробу збунтуватися і вискочити з карети, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будейовіц вони їдуть у Подмокле.
Швейк моментально і повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попереднього положення на сидінні, пильнуючи, щоб він не заснув. Найбільш делікатні слова, які він вжив при цьому, були: «Не спи, дохлятино!»
На фельдкурата раптом найшов приступ меланхолії: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.
— Я, люди добрі, самотній на цьому світі, — кричав він з карети. — Приголубте мене!
— Не роби мені сорому, — картав його Швейк. — Перестань, а то всі побачать, що ти вмазаний.
— Я нічого не пив, друже, — відповів фельдкурат. — Я цілком тверезий.
Нараз він встав і козирнув:
— Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[45]. Я порося, — торочив разів десять підряд із щирим розпачем. І, звертаючись до Швейка, заскиглив:
— Викиньте мене з машини. Нащо ви мене зі собою везете? — Врешті сів і замурмотів: — Навколо місяця робляться кола. Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може попасти на небо?
Далі почав голосно сміятися, але за хвилину посумнів і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:
— Пробачте, пане, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.
Хвилину він розважався тим, що почав декламувати латинські вірші:
— Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[46].
— Далі ніяк не втну, — признався фельдкурат. — Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу зарити носом, — заявив він рішучим тоном.
— Пане, — заблагав він далі, — дорогий друже, відважте мені потиличник.
— Один чи декілька? — поспитав Швейк.
— Два.
— Нате…
Фельдкурат уголос рахував одержані потиличники і при цьому радісно посміхався:
— Це дуже добре впливає на шлунок — поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по морді.
— Сердечно дякую, — вигукнув він, коли Швейк поспішно виконав його прохання, — я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.
Він висловлював найрізноманітніші забаганки. Хотів, щоб Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обстриг нігті і вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.
— Мені б дуже личили зірки навколо голови, — захоплювався він. — Потрібно було б так із десяток.
Потім заговорив про верхогони, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.
— Ви танцюєте чардаш? — спитав він у Швейка. — Вмієте «Танець ведмедя» — ось так… — Він хотів
