вдень і ввечері перед тим, як напхатися, молився. Довго молився. Отже, і тепер помолився і давай нишпорити у своїх мішках під нарами. Мішки лежали на місці, але були сплющені і зморщені, як висушена слива. Бідолаха почав репетувати, що його обікрали, що там залишився тільки туалетний папір. Спочатку він думав, що ми жартуємо, просто все сховали кудись. І каже нам, та ще так весело: «Гей, ви, плутяги, ви ж однако мені все повернете, але ніде правди діти, вдалася вам ця штука».
Серед нас був один з Лібнія ось він і каже: «Знаєте що, дядьку, ви з головою накрийтеся рядном і рахуйте до десяти, а потім вигляньте і подивіться до тих своїх ранців». Скупердяй на крився, як слухняний хлопчина, і рахує: «Один, два, три…» А лібеньчанин йому знову: «Не так швидко, не так швидко, лічіть повільніше». А той під рядном і справді почав рахувати прокволом з перервами: «Один, два, три…» Коли відрахував до десяти, зліз з нар, заглянув у мішки та як зарепетує: «Ісусе Христе, люди добрі! Таж вони порожні, як і були!» Треба було бачити його дурну пику! Ми всі мало не луснули зо сміху. А лібеньчанин каже: «Ану, спробуйте ще раз!» І хоч вірте, хоч ні — мурмило так з усього того отетерів, що спробував ще раз, але, не знайшовши у мішках знов нічого, крім клозетного паперу, почав садити в двері і горлати: «Мене обікрали, мене пограбували! Рятуйте! Відчиніть! Ради Бога, відчиніть!» Тієї ж миті до камери злетілися охоронники, покликали штабного наглядача і фельдфебеля Ржепу. Ми всі в один голос кажемо, що він з глузду з’їхав. Вчора до пізньої ночі жер, аж поки все не ум’яв. А той тільки плаче і безперестанку своє торочить: «Бодай крихти повинні б лишитися!» Почали наглядачі шукати крихти, але так і не знайшли, бо й ми ж не пальцем роблені: те, що самі не зжерли, послали поштою на мотузці на другий поверх. Так нам нічого і не змогли довести, хоч той прицуцуватий йолоп без упину повторював: «Таж крихти повинні десь бути». Цілий день він нічого не жер, а приглядався, хто що їсть і чи не курить. А на другий день спочатку не торкався тюремної їжі. Але вже ввечері наминав собі на здоров’я і капусту, і гнилу картоплю, аж за вухами лящало. Тільки що не молився, як уперше, коли брався до шинки і яєць. Потім одному з нас поталанило дістати з волі «драмки»[40], і ось тоді він з нами вперше заговорив, мовляв, дайте хоч разок затягнутися, але ми йому дідька лисого дали.
— А я все боявся, що ви йому кінець кінцем таки дали покурити, — сказав Швейк, — ви б цим зіпсували усе оповідання. Таке благородство буває тільки в романах, але в гарнізонній тюрмі в тих умовах зробити це — значило б не мати у макітрі й ложки розуму.
— А ви його не висповідали потемки? — почувся чийсь голос.
— Ні, про це забули.
Розпочалися тихі дебати, чи варто було його на додаток ще й віддухопелити. Більшість була «за».
Розмови помалу втихали. Арештанти засинали, шкреблися під пахвами, чухали груди, живіт, там, де в білизні найбільше водяться воші. Засинали, натягаючи завошивлені рядна на голову, щоб не заважало світло гасової лампи.
О восьмій годині ранку Швейка викликали і наказали йти до канцелярії.
— З лівого боку біля дверей канцелярії є плювальниця, туди кидають недопалки, — повчав Швейка один з в’язнів. — А на першому поверсі ти теж ітимеш повз плювальницю. Замітають коридори аж о дев’ятій, отже, мабуть, і там дещо буде.
Але Швейк не виправдав їх надії. У шістнадцяту він більше не повернувся. Дев’ятнадцять підштанків з приводу цього робили найрізноманітніші припущення.
Один веснянкуватий ополченець із найбуйнішою фантазією поширив версію, ніби Швейк застрелив свого капітана і його сьогодні повели на Мотольський плац на страту.
Швейк денщиком у фельдкурата
І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох вояків з багнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.
Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявим і довготелесим, другий — маленьким і гладким. Довгань кульгав на праву ногу, коротун — на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною вони були цілком звільнені від військової служби.
Вони поважно йшли повз тротуар, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними і козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом із військовим кашкетом, в якому він пішов до армії. Отож при звільненні з тюрми йому видали стару військову уніформу, власність якогось череваня, на цілу голову вищого за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Незчисленні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений кітель теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який в гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж на вуха.
На посмішки глядачів Швейк відповідав лагідним усміхом і теплим поглядом своїх добрих очей.
Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.
Першим заговорив до Швейка маленький товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.
— Ти звідкіля? — спитав куценький товстун.
— З Праги.
— А не втечеш?
В розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: якщо маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то худі довготелесі — переважно скептиками.
Тому довгий сказав маленькому:
— Звичайно, якщо б міг, втік би.
— А на якого біса йому тікати? — озвався курдупель. — Так чи так, він — на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут у пакеті, для фельдкурата.
— А що в ньому? — спитав довгань.
— Не знаю.
— Бачиш, не знаєш, а говориш…
Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:
— Ти не знаєш, нащо ми ведемо тебе до фельдкурата?
— На сповідь, — байдуже відповів Швейк, — завтра мене будуть вішати. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.
— А за що тебе, так би мовити, теє… як ти говориш? — обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільськими ремісниками і батьками родин.
— Не знаю, — відповів Швейк, добродушно усміхаючись. — Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.
— Либонь, тобі така нещаслива планета випала, — співчутливо, із знанням справи зауважив курдупель. — У нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли за ним, нічого йому не сказали і в Йозефові повісили.
— А по-моєму, — сказав скептично довготелесий, — так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб все це обґрунтувати.
— Коли немає війни, — зазначив Швейк, — це обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом — один дідько.
— Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? — спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.
— А ще й до якої політики! — усміхнувся Швейк.
— А чи не будеш ти часом національний соціаліст{59}? — Тепер вже маленький товстун став обережним і втрутився в розмову. — А що нам до нього? — сказав він. — Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти багнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? —
