дверей, бо з управління поліції прийшла телефонограма, в якій повідомлялося, що зажаданий матеріал до обвинувачення № 7267 (справа піхотинця Майкснера) прийнятий в канцелярію № 1 за підписом капітана Лінгарта.
Швейк за той час оглядав кабінет слідчого. Не можна сказати, щоб обстановка його справляла дуже приємне враження, особливо фотографії, розвішані по стінах. Вони зображали різні страти, проведені армією в Галичині і в Сербії. То були мистецькі знімки спалених хат і дерев, гілля яких згиналося під вагою повішених. Особливо гарною була фотографія з Сербії — повішена родина: маленький хлопчик, батько і мати. Двоє солдатів з багнетами охороняють дерево із страченими, а якийсь офіцер гордо, як переможець, стоїть на передньому плані і курить папіроску. По другий бік, на задньому плані, видно польову кухню у розпалі роботи.
— Так як же нам бути, Швейку? — спитав слідчий Берніс, поклавши телефонограму до папки із справою. — Що ви накоїли? Признаєтеся, чи, може, чекатимете, аж поки на вас буде складено обвинувальний акт? Так далі не піде. Не думайте, що ви перед якимось судом, де вас допитують цивільні телепні. У нас суд військовий, ц.-к. Militargericht[39]. Врятувати вас від суворої і справедливої кари може тільки ваше цілковите признання.
Слідчий Берніс мав свій метод на випадок втрати матеріалів проти обвинуваченого, і тому можна було не дивуватися, коли результати такого слідства і допиту в кожному випадку дорівнювали нулю. І тоді слідчий Берніс вважав себе настільки прозірливим, що, коли не мав матеріалу проти обвинуваченого, не знав, у чому його обвинувачують і за що той сидить у гарнізоні, він уважно спостерігав поведінку і фізіономію допитуваного в’язня і на основі цього вигадував причину ув’язнення.
Його прозірливість і знання людей були такі глибокі, що одного цигана, який потрапив із свого полку в гарнізонну тюрму за крадіжку кількох дюжин комплектів білизни (він був підручним комірного на складі), Берніс обвинуватив у політичному злочині, — мовляв, той десь у кнайпі говорив із солдатами про створення самостійної національної держави з земель колишнього королівства Чеського і Словаччини під егідою короля слов’янина.
— У нас є документи, — сказав він нещасному циганові, — і вам не залишається нічого іншого, як тільки признатися, в якій кнайпі ви це говорили, з якого полку були солдати, що вас слухали, і коли це було.
Бідолашний циган видумав і дату, і кнайпу, і з якого полку були його вигадані слухачі, а коли повертався з допиту, просто втік із гарнізонної тюрми.
— Ви не хочете ні в чому признаватися? — спитав слідчий Берніс, бо Швейк мовчав, як пень. — Ви не хочете сказати, за що ви тут опинилися, за що вас посадили? Принаймні, ви могли б сказати це мені, поки я сам цього не сказав. Попереджаю ще раз, признайтеся. Це ж краще для вас, бо полегшить слідство і зменшить кару. Щодо цього, то у нас так само, як і у цивільних.
— Мельдую послушно, — відізвався Швейк добродушним голосом, — що я тут, у гарнізоні, як знайда.
— Що це значить?
— Мельдую послушно, я це можу пояснити простісіньким способом. На нашій вулиці живе вугляр, у нього був зовсім не винний дворічний хлопчик. Одного разу хлопчик пішки забрів з Виноградів аж до Лібня{58}, сів на тротуарі, там його поліцай і надибав. Він завів хлопчика в комісаріат, де цю дворічну дитину і замкнули. Як бачите, хлопчик був зовсім не винний, а проте його все ж посадили. А якщо б він вмів говорити, а хтось його запитав, за що він сидить, він однаково не міг би відповісти. І зі мною вийшло щось подібне. Я теж така знайдена дитина.
Пронизливий погляд слідчого ковзнув по Швейковій постаті, по обличчю і розбився об них. Усе Швейкове єство променіло такою байдужістю і невинністю, що Берніс почав роздратовано ходити по канцелярії, і хтозна, чим би все це скінчилося для Швейка, коли б слідчий не пообіцяв послати його фельдкуратові. Нарешті, Берніс знову зупинився біля свого столу.
— Слухайте, — сказав він Швейкові, який байдуже роздивлявся навколо. — Тільки ще раз наверніться мені під руку — довго мене не забудете! Відведіть його!
Поки Швейка відводили назад у шістнадцяту, слідчий Берніс викликав до себе штабного наглядача Славіка.
— Аж до остаточного вирішення, — наказав він коротко, — Швейк надсилається в розпорядження пана фельдкурата Каца. Приготувати папери про звільнення і з двома конвойними відвести до пана фельдкурата.
— Чи накажете відвести його в кайданках, пане поручнику?
Слідчий грюкнув кулаком по столу.
— Дурний воле! Я ж вам ясно сказав, приготувати папери про звільнення.
І все, що назбиралося за день в душі слідчого: і капітан Лінгарт, і Швейк — вилилось бурхливою рікою на штабного наглядача і закінчилося словами:
— А тепер розумієте, що ви коронований віл?
Так треба було б називати лише королів і цісарів, але навіть і звичайний штабний наглядач — голова некоронована — не був з цього вдоволений. Виходячи від слідчого, він копнув в’язня-підмітайла, який прибирав у коридорі.
Щодо Швейка, то штабний наглядач вирішив, що той ще бодай одну ніч мусить переспати в гарнізоні, хай ще зазнає втіхи.
Ніч, проведена в гарнізонній тюрмі, завжди викликає приємні спогади. Поруч шістнадцятої був карцер-одиночка, похмура діра, звідки і в цю ніч розлягалося виття замкненого в’язня, що йому фельдфебель Ржепа з наказу штабного наглядача Славіка ламав ребра за якусь дисциплінарну провину.
За якийсь час виття втихло, і в шістнадцятій стало чути тріскання знайдених в білизні вошей, які потрапили під нігті в’язнів.
Над дверима, в заглибленні стіни, стояла гасова лампа з дротяною запобіжною сіткою. Лампа кидала тьмяне світло і чаділа. Запах гасу змішувався з випарами людських немитих тіл і смородом параші. Після кожного користування параша відкривала свою гладінь і вихлюпувала нову хвилю смороду в шістнадцяту.
Недоброякісна їжа утруднювала процес травлення, і більшість людей страждала від накопичення газів, які випускалися в нічну тишу. В’язні перегукувались один з одним тими сигналами під різні жарти.
У коридорах було чути рівні кроки вартових, час від часу в дверях відчинялося єдине віконце і в нього зазирав наглядач.
З середніх нар чулася тиха розповідь:
— Мене запхали сюди після невдалої втечі. Раніше я сидів у дванадцятій камері. Там ніби тримають тих, легших. Одного разу привели до нас сільського дядька. Він дістав чотирнадцять днів за те, що приймав до себе на нічліг вояків. Спочатку думали — це змова, але потім виявилося, що він робив це за гроші. Селянина мали посадити між найлегшими злочинцями, але там було вже повно, і він потрапив до нас. Якого тільки добра він не приніс зі собою з дому, і чого йому не напередавали! Йому дозволили чомусь харчуватися власними продуктами у додаток до тюремної їжі. І курити дозволили. Приніс він із собою дві шинки, величезну буханку хліба, яйця, масло, цигарки, тютюн, одним словом усе, чого душа забажає, і все це тримав у двох мішках. Цей дурило збирався сам усе те зжерти. Навіть не здогадався поділитися з нами, як робили інші, коли щось діставали. А коли ми почали у нього випрошувати, він, скнара нещасна, все ні та ні. Він, мовляв, сидітиме тут чотирнадцять днів і може зіпсувати собі шлунок тією капустою і гнилою картоплею, що нам дають на обід. Він обіцяв віддавати нам усю тюремну страву і тюремний хліб, бо вони, мовляв, його не цікавлять. Діліться, каже, поміж себе або міняйтеся по черзі. І, знаєте, такий був панський песик, що навіть не хотів сідати на парашу, а чекав другого дня, щоб на прогулянці зробити це у вбиральні. Це розпещене створіння принесло з собою навіть туалетний папір. Ми йому сказали, що нам плювати на ту його порцію, і терпіли день, другий, третій. Лапіга жер шинку, мастив хліб маслом, лупив яйця, одним словом жив як у Бога за пазухою. Курив цигарки і не хотів навіть дати комусь бодай хоч раз затягнутися. Вам, мовляв, заборонено курити, і коли б наглядач побачив це, то йому, мовляв, нагоріло б. Так ми терпіли три дні. А четвертого дня вночі з ним і порахувалися. Вранці скнара прокидається, — а я вам забув сказати, що він завжди вранці,
