про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкурату, мовляв, необхідно платити аліменти. Гроші він одержав усюди.
Коли Швейк з честю повернувся зі свого походу і показав 300 крон, фельдкурат, який тим часом вже вимився і переодягнувся, був дуже здивований.
— Я взяв все за одним рипом, — сказав Швейк, — щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли я сказав йому, що нам треба платити аліменти…
— Аліменти? — перелякано повторив фельдкурат.
— Ну, так, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичав для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожний охоче співчував йому, що він дійсно у важкому становищі. Розпитували мене, що це за дівчина. Я сказав, буцімто дуже гарна, і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.
— Ну й гарно ж ви це полагодили, Швейку, — зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. — Знову компрометація! — сказав він, хапаючись за голову. — А тут ще й голова болить.
— Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, — пояснював Швейк. — Я хотів обладнати справу ґрунтовно, бо наказ — є наказ. Не міг же я повернутись з голими руками, отож і мусив щось вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, аби вони забрали його в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику у ремонт. Двірничці я так і сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити і вантажити на підводу. Є в мене купець і на отоманку. Це один мій знайомий торговець старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні отоманки пішли вгору.
— Більше ви нічого не накоїли, Швейку? — спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, аби у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть вже ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.
Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортепіано вже вантажили на візок.
Повернувшись з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шніцель. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба вести духовне життя.
Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому отоманку, запрошуючи торговця залишитися побесідувати, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, вибачаючись, йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.
— Шкода, що в мене немає такого, — розчаровано сказав фельдкурат. — Людина неспроможна передбачити все заздалегідь.
Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат пустився в дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.
Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.
Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:
— В жодному разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?
Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові: — Буде з мене! Тепер лізь у ліжко і хропи! Ясно?
— Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, — белькотів фельдкурат. — Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла у Збраславі{66} , і туди можна добратися пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?
Швейк примусив його скинути черевики і роздягнутись.
Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявлюваними особами.
— Бачите, панове, — звертався він до шафи і фікуса, — як зі мною поводяться мої родичі!
— Я не визнаю ніяких родичів, — раптом вирішив він, лягаючи в постіль. — Хоч би небо і земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати. І в кімнаті розляглося хропіння фельдкурата.
В ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Мюллерову. Вдома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Мюллерову заарештували в той самий вечір, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого і не змогли довести, її відправили в концентраційний табір Штайнгоф. Від неї вже прийшов лист.
Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав.
«Мила Анночко! Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має п’ятнистий закреслено, появилася тут і чорна закреслено. Все інше в порядку. Їсти маємо досить і збираємо картопляні закреслено на юшку. Я чула, що пана Швейка вже закреслено. Ти якось рознюхай, де він лежить, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі в правому кутку в ящичку залишилося маленьке цуценя роклерк. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене за закреслено.
Отже, думаю, що вже пізно. І цей песик також відправився на той закреслено».
А через всю сторінку рожева печатка: Zensuriert. K. k. Konzentrationslager Steinhof[49].
— І дійсно, цуценя було вже мертве, — хлипала двоюрідна сестра пані Мюллерової. — І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.
Двоюрідна сестра пані Мюллерової не могла заспокоїтися. Нарікаючи і не перестаючи хлипати, вона висловила, нарешті, побоювання, чи не втік Швейк часом з військової служби і чи не хоче тепер стягти і на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.
— Це просто-таки кумедно, — сказав Швейк. — І мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Та про це нікому ні слова.
Виходячи із свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:
— В пральні, пані Кейржова, є кілька моїх комірців і маніжок, викупіть їх, аби я мав у що одягнутися, коли повернуся з військової служби. Глядіть також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.
Потім Швейк заглянув у кнайпу «Під чашею». Побачивши його, пані Палівцева відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.
— Мій чоловік, — почала вона ялозити стару історію, — такий вже був обережний, що й на холодне дмухав, а прецінь сидить бідолаха замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вже вас тут минулого тижня знову шукали. Ми обережніші, ніж ви, — закінчила вона свою розмову, — а таки встряли в біду. Не кожен має таке щастя, як ви.
Цю розмову чув один старий пан, слюсар із Сміхова. Він підійшов до Швейка і сказав:
— Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.
На вулиці розговорився із Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцевої, також вважав дезертиром.
Старий признався, що у нього є син, який теж втік із війська і тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.
