Знайшовши в отоманці польовий олтар, старий вирішив, що це якийсь знак Божий, і подарував його місцевому вршовіцькому костелові, залишивши за собою право зробити на другому боці олтаря напис: «Даровано на честь і хвалу Божу п. Коляржиком, учителем-пенсіонером, літа Божого 1914». Застигнутий в самій білизні, вчитель зовсім розгубився. З його слів виявилося, що свою знахідку він сприйняв як чудо і провидіння Боже. Коли, мовляв, він купив цю отоманку, якийсь внутрішній голос прямо підказав йому: «Поглянь, що є в ящику отоманки». Уві сні з’явився до нього якийсь янгол і наказав: «Відчини ящик в отоманці!» Вчитель послухав.
А коли побачив там мініатюрний складаний олтар з заглибленням для дароносиці, він, мовляв, упав навколішки перед отоманкою, довго і гаряче молився, восхваляючи Бога, бо сприйняв це як веління з неба і вирішив прикрасити знахідкою костел у Вршовіцах.
— Це нас не дуже цікавить, — сказав фельдкурат, — річ, яка вам не належала, ви мали передати поліції, а не якійсь там триклятій ризниці.
— Через таке чудо, — додав Швейк, — ви ще можете влипнути в халепу із поліцією. Ви, добродію, купили отоманку, а не вівтар, який належить державі. Такий перст Божий може вам дорого коштувати. Нічого було вам вірити янголам. Один чоловік у Згоржі теж виорав у полі церковну чашу. Якийсь блюзнір злодюга колись вкрав її та й закопав до кращих часів, аж поки крадіжка не забудеться. А той, що знайшов, також побачив у чаші знак Божий і замість того, щоб перетопити її, пішов з нею до парафіяльного священика, мовляв, хотів би її подарувати костелові. Пан отець вирішив, що це в злодієві заговорило сумління, послав за старостою, староста — за жандармами, і його безневинно засудили за святотатську крадіжку, бо він безнастанно плів щось про чудо. Він також хотів урятуватися і розповідав про якогось янгола, вплутавши до цього ще й Діву Марію, отож і дістав десять років. Ви найкраще зробите, коли підете з нами до місцевого священика, щоб той повернув нам державне майно. Польовий олтар — це вам не кицька або шкарпетка, які можна дарувати кому заманеться.
Старий добродій, вдягаючись, тремтів усім тілом, дзвонив зубами.
— Я, дійсно, не мав на думці нічого злого і нічого поганого не хотів зробити. Я сподівався з Божої волі допомогти прикрасити наш бідний храм Господній у Вршовіцах.
— За рахунок військового майна, це ясно, — твердо і грубо сказав Швейк. — Спасибі за таке Боже провидіння. Якийсь Півонька з Хотєборжа також вирішив, що це Боже провидіння, коли одного разу йому під руку навернувся недоуздок з чужою коровою.
Сердешний старий від таких балачок зовсім спантеличився і перестав виправдовуватися, намагаючись якнайшвидше вдягнутись і полагодити цю справу.
Вршовіцький священик ще спав, і коли його розбудили, почав лаятись, бо спросоння подумав, що має йти зі святими дарами до хворого.
— Могли б уже дати спокій з цим останнім єлеєпомазанням, — бурчав він, неохоче одягаючись, — отак приспічить людям умирати саме тоді, коли ти найкраще спиш. А потім ще сварися з ними за гроші. І так в передпокої зустрілися: представник Господа Бога серед вршовіцьких цивільних католиків, з одного боку, і представник Божий на землі при військовій службі, з другого боку. А взагалі це була суперечка між цивільним і військовим.
Якщо священик запевняв, що польовому вівтарю нічого було робити в отоманці, то фельдкурат говорив, що коли вже на те пішло, то польовому вівтарю тим паче нічого було мандрувати з отоманки до ризниці костелу, куди ходять лише цивільні. Швейк робив при цьому різні зауваження — мовляв, дуже легко збагачувати бідний костел за рахунок військового майна. «Бідний» сказав немовби у лапках.
Врешті вони пішли до ризниці, і священик видав польовий олтар під таку розписку:
Горезвісний польовий олтар був придбаний в однієї єврейської фірми «Моріц Малер» у Відні, яка виробляла всілякі предмети, потрібні при богослужіннях, і речі релігійного вжитку — як чотки і образочки святих.
Олтар складався з трьох частин з дуже вже фальшивою позолотою, як і вся слава святої церкви.
Було просто неможливо, не фантазуючи, розібратися, що саме являють собою образи, намальовані на тих трьох частинах. Одно певне, цим олтарем могли б так само успішно користуватися і якісь язичники на Замбезі, і шамани бурятів та монголів.
Розмальований крикливими барвами, олтар здалека мав вигляд кольорової таблиці, призначеної для виявлення дальтонізму в залізничників.
Впадала в очі тільки одна фігура: якась гола людина із ореолом і зеленуватим тілом, що нагадувало гусячий огузок, який вже смердить і розкладається. Цьому святому ніхто нічого злого не робив. Навпаки, і по обидва боки його стовбичили два крилаті створіння. Вони мали являти собою янголів. Але в глядача складалося враження, що цей святий голий чоловік репетує з переляку від компанії навколо нього, бо янголи скидалися на казкові страхіття, щось середнє між крилатою кицькою і апокаліптичною потворою.
Візаві — образок мав зображувати святу трійцю. Щодо голубки, то загалом художник її не дуже спотворив. Він намалював якогось птаха, а той так само міг правити за голубку, як і за курку з породи білих віандоток.
Зате Бог Отець скидався на розбишаку з дикого Заходу. Таких демонструють глядачам у захоплюючому кримінально-пригодницькому фільмі.
У той же час Син Божий був веселий молодий чоловік з опасистим животиком, прикритим чимось на зразок трусиків. Взагалі Бог-Син скидався на спортсмена: хрест він тримав у руці так елеґантно, немовби це була тенісна ракетка.
Здалека однак вся картина зливалася і створювала ілюзію, немовби поїзд виїздив на станцію.
Що було намальовано на третьому образку, не піддавалося розгадці.
Солдати завжди сперечалися, коли намагалися розв’язати цей ребус. Дехто навіть впізнав на образку свою землячку з Присазавського краю.
Але під цим був напис: «Heilige Maria, Mutter Gottes, erbarme unser» [50].
Швейк нарешті поклав польовий олтар у дрожки, а сам сів біля візника на козли. Фельдкурат зручніше вмостився, поклавши ноги на святу трійцю.
Швейк вів розмову з візником про війну.
Візник виявився бунтарем: робив різні зауваження щодо непереможності австрійської зброї, як наприклад: «Так, так. І намолотили ж вам у Сербії», і т. п. Коли вони переїздили митну лінію, Швейк на запитання сторожа, що везуть, відповів:
— Святу трійцю і Діву Марію з фельдкуратом.
Тимчасом на плацу їх нетерпляче чекали маршові сотні. І чекали довго, бо фельдкуратові треба було їхати ще за спортивною чашею до поручника Вітінґера, а потім за дароносицею, ковчегом і іншими потрібними для відправи речами, в тому числі і за пляшкою церковного вина аж до бржевновського монастиря. Відправляти польову службу, як це видно зі всього, не так то вже й просто.
— Ми крутимо, як можемо, — сказав Швейк візникові. І це була правда, бо коли вони приїхали на учбовий плац і підійшли до підвищення з дерев’яною перегородкою і столом, на якому треба було поставити польовий олтар, виявилося, що фельдкурат забув про прислужника.
Прислужував йому завжди один піхотинець з полку, але той перевівся у зв’язківці і поїхав на фронт.
— Дрібниця, пане фельдкурате, — сказав Швейк. — Я також можу зробити цю роботу.
— А ви вмієте прислужувати?
— Я ніколи цього не робив, — відповів Швейк, — але спробувати все можна. Тепер війна, а в час війни робляться речі, про які вам раніше і не снилося. Вже якось приліплю оте дурне «et cum spiritu tuo»[51] до вашого «dominus vobiscum»[52], вже якось утну. А потім, думаю, воно не дуже то й важко ходити навколо вас, як кицька навколо гарячої каші, мити вам руки і наливати з кубків вино…
— Добре, — сказав фельдкурат, — але води мені в чашу не наливайте; краще вже зараз налийте і до того другого кубка вино. А зрештою, я завжди зможу підказати, коли вам іти праворуч, коли ліворуч. Якщо
