Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку.
— Це вам про всякий випадок, — сказав він і потягнув Швейка з собою до винарні на розі, — я вас розумію, і вам нема чого боятися.
Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж над ранок, збудив Швейка і сказав:
— Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом. Або краще зваріть ґроґ.
Швейк з фельдкуратом їдуть правити польову месу
Підготовка до вбивства людей відбувалася завжди з ім’ям Бога або якоїсь іншої вищої істоти, яку створила людська фантазія.
Старі фінікіяни, перш, ніж перерізати горло якомусь полоненому, відправляли такі ж самі урочисті служби божі, як і кілька тисяч років пізніше нові покоління перед походом на війну, щоб вогнем і мечем винищувати своїх ворогів.
Людожери гвінейських і полінезійських островів перед тим як урочисто зжерти своїх полонених або нікчемних людей, як-то: місіонерів, мандрівників, агентів різних торговельних фірм або просто цікавих, — приносять жертви своїм богам і виконують при цьому найрізноманітніші релігійні обряди.
Через те, що у їхні землі ще не проникла культура риз, вони прикрашають стегна просто гірляндами із строкатого пір’я лісового птаства.
Свята інквізиція перед спаленням своїх жертв відправляла найбільш урочисті богослужіння: велику месу зі співами.
При стратах злочинців засудженого завжди турбують своєю присутністю священики.
В Пруссії пастор водив нещасного під сокиру, в Австрії католицький священик — на шибеницю, у Франції — під ґільйотину, в Америці — на електричний стілець, в Іспанії — на крісло, де засудженого душили дотепно придуманим апаратом.
В Росії бородатий піп водив революціонера на смерть і так далі.
Всюди при цьому служителі церкви маніпулювали святим розп’яттям, немовби хотіли цим сказати: «Тобі тільки відсічуть голову, або повісять, задушать, чи пропустять через тебе п’ятнадцять тисяч вольт, але згадай, скільки той мусив витерпіти».
Велика бійня — світова війна — теж не обійшлася без благословення священиків. Фельдкурати всіх армій молилися і відправляли меси за перемогу того табору, чий хліб їли.
При стратах збунтованих солдатів виринав священник. При стратах чеських леґіонерів теж можна було бачити священиків.
Нічого не змінилося від того часу, коли розбійник Войтєх{67}, якого нарекли «святим», з мечем в одній руці і з хрестом в другій, брав участь у різанині і винищуванні прибалтійських слов’ян.
В усій Європі люди йшли, як худоба на бійню, куди їх вели не тільки різники-цісарі, королі, президенти та інші пануючі владоможці й полководці, але і священики всіх релігій, які благословляли їх і примушували давати фальшиву присягу «на землі, в повітрі, на морі» і так далі.
Служба Божа правилася двічі. Вперше, коли частина від’їжджала на фронт, а вдруге вже на передовій перед кривавою різнею і смертовбивством.
Пам’ятаю, одного разу під час польової служби па позиціях ворожий літак кинув бомбу прямісінько на польовий вівтар і від нашого фельдкурата залишилося тільки криваве лахміття.
Потім про нього писали як про мученика, а в той час наші літаки готували подібну славу фельдкуратам по другий бік фронту.
Ми мали з цього велику зловтіху, і на тимчасовому хресті, поставленому там, де поховали рештки фельдкурата, тієї ж ночі з’явилася така епітафія:
Швейк зварив чудесний ґроґ, куди кращий від ґроґу старих моряків. Такий ґроґ смакував би навіть піратові XVI-XVII століття.
Фельдкурат Отто Кац був на сьомому небі.
— Де ви навчилися варити такий чудовий напій? — спитав він.
— У Бремені від одного гульвіси-моряка, коли я свого часу мандрував по світі, — відповів Швейк. — Він говорив, що ґроґ мусить бути такий міцний, аби той, хто впаде у море, міг переплисти увесь Ламанш.
— Хильнувши цього ґроґу, Швейку, ми добряче відправимо месу, — філософствував фельдкурат. — Думаю, перш за все, годилося б сказати кілька слів на прощання. Польова меса це не така забава, як відправа в гарнізонній тюрмі або проповідь до тих негідників. В цьому випадку треба справді весь розум в кулаці тримати. Польовий олтар у нас є. Складаний, мініатюрний. Господи Боже, Швейку, — раптом вхопився він за голову, — ну й воли ж ми обидва. Знаєте, де я сховав цей складаний польовий олтар? В отоманку. А ми ж її продали!
— Ну, це дійсно нещастя, пане фельдкурате, — сказав Швейк. — Правда, цього гендляра старими меблями я знаю, але передучора я зустрів його жінку: він сидить за якусь крадену шафу, а наша отоманка у одного вчителя у Вршовіцах. Біда буде з цим польовим олтарем. Ми найкраще зробимо, коли вип’ємо ґроґ і підемо його розшукувати, бо, на мою думку, без польового олтаря не можна відправляти польової служби.
— Справді, нам тільки його і бракує, — меланхолійно сказав фельдкурат, — бо все інше на плацу вже приготовано. Теслярі вже зробили там підвищення. Дароносицю нам позичать у Бржевнові, а чашу я повинен мати свою, та що поробиш, коли вона, так би мовити, у чорта в зубах.
Він замислився: — Скажемо, що я її загубив. Можемо взяти спортивний кубок у поручника Вітінґера з 75-го полку. Він свого часу брав участь від клубу «Спортфаворит» у змаганні з бігу і виграв цей кубок. Добрий був бігун. Робив, як перед нами завжди хвалиться, сорок кілометрів — Відень — Медлінґ — за 1 годину 48 хвилин. Я вже з ним учора домовився. Дурень я, що все відкладаю на останню хвилину. І як же це я, телепень, не заглянув у ту отоманку?
Під впливом ґроґу, звареного за рецептом гульвіси-моряка, він почав по всякому себе обзивати, висловлюючи при цьому найрізноманітніші пропозиції щодо того місця, в яке саме його слід послати.
— Ну, годі. Ходімо вже шукати той олтарисько, — вигукнув Швейк. — Вже ранок. Мені ще треба одягти мундир і випити скляночку ґроґу.
Нарешті вони вибралися. По дорозі до жінки торговця старими меблями фельдкурат розповів Швейкові, що вчора виграв купу грошей в «боже благословення», і, коли далі так піде, то він викупить фортепіано з ломбарду.
Це скидалося на обіцянку язичників принести якусь жертву.
Від заспаної жінки торговця старими меблями вони довідались адресу нового власника отоманки, вчителя з Вршовіц. Фельдкурат поводився надзвичайно ґалантно. Він щипнув жінку за щоку і полоскотав її по підборіддю.
До Вршовіц вони йшли пішки, бо фельдкурат заявив, що він мусить прогулятися по свіжому повітрі, аби голова трохи відпочила.
У Вршовіцах на квартирі вчителя, старого побожного пана, на них чекала неприємна несподіванка.
