свисну потихеньку один раз, то значить — вправо, а двічі — вліво. З требником також не дуже носіться. Зрештою, це весела дурниця. Не боїтеся?
— Я нічого не боюся, пане фельдкурате, навіть прислужування.
Фельдкурат мав рацію, коли сказав: «Зрештою, це весела дурниця».
Все якось обійшлося.
Промова фельдкурата була зовсім коротка.
— Солдати! Перед від’їздом на бойовище ми зійшлися сюди, щоб звернути своє серце до Бога, аби отець небесний послав нам перемогу і зберіг нас у повному здоров’ї. Не буду вас довго затримувати і бажаю вам усього найкращого.
— Ruht![53] — крикнув старий полковник на лівому крилі.
Польову відправу тому називають польовою, що вона підлягає тим самим законам, що й військова тактика в полі. В добу тридцятилітньої війни, під час тривалих маневрів і польові служби тривали надзвичайно довго.
При сучасній тактиці, коли пересування військ відбувається швидко і рішуче, польова відправа теж мусить бути і короткою, і рішучою. Ця відправа тривала рівно десять хвилин, і ті, що були ближче, дуже дивувалися, чому під час служби фельдкурат підсвистує.
Швейк миттю реаґував на сигнали. Він мотався то з правого боку від олтаря, то знову стояв зліва і лише повторював: «Et cum spiritu tuo».
Все це нагадувало індіанський танок навколо жертовного каменя, але справляло добре враження, бо розганяло нудьгу запорошеного смутного плацу з алеєю сливових дерев на задньому плані і солдатськими убиральнями, пахощі яких заступали містичний запах кадила ґотичних храмів.
Всі розважалися з великою приємністю. Офіцери навколо полковника розповідали один одному анекдоти. Так що все було в повному порядку. То тут, то там поміж солдатами чулося: «Дай затягнутися». І як жертовний дим, спливали від солдатських рот до неба сині хмаринки тютюнового диму. Закурили навіть і старшини, побачивши, що сам полковник теж курить.
Нарешті пролунало: «Zum Gebet!»[54], завихрило пилюкою, і сірий чотирикутник мундирів преклонив свої коліна перед спортивною чашею поручника Вітінґера, яку той виграв у змаганнях Відень — Медлінґ.
Чаша була повна, і кожна маніпуляція фельдкурата з чашею супроводжувалась словами, що котилися солдатськими шеренгами: «Ото хильнув!»
Цю процедуру фельдкурат повторив двічі; потім ще раз пролунало «На молитву!», і військовий оркестр для пожвавлення настрою заграв «Боже, будь нам покровитель»; після цього команда «Шикуйсь!» і «Кроком руш!»
— Заберіть ці манатки, — сказав фельдкурат Швейкові, вказуючи на польовий олтар, — бо ж треба порозвозити, що в кого брали.
Вони поїхали тим самим фіакром і чесно все повернули власникам, за винятком пляшки церковного вина.
Відіславши нещасного візника в комендатуру, мовляв, там йому заплатять за тривалу їзду, вони повернулися додому, і тут Швейк звернувся до фельдкурата:
— Насмілююсь запитати, пане фельдкурате, чи повинен прислужник бути того ж самого віросповідання, як і той, кому він прислужує?
— Звичайно, — відповів фельдкурат. — В іншому разі відправа втратила б значення.
— Тоді, пане фельдкурате, сталася велика помилка, — сказав Швейк. — Я не належу ні до якої церкви, я безконфесіональний. Так уже мені в житті не таланить.
Фельдкурат глянув на Швейка, хвилину помовчав, потім поплескав його по плечу і сказав:
— Випийте рештки церковного вина у пляшці і вважайте себе знову сином святої церкви.
Релігійний диспут
Швейк, бувало, цілими днями не бачив пастиря військових душ. Фельдкурат ділив свій час між ви конанням своїх духовних обов’язків та гульнею і приходив додому дуже рідко, зазвичай брудний, невмитий, як коцур після прогулянок по дахах у пору залицянь.
Повернувшись додому, коли він ще міг ворушити язиком, фельдкурат перед сном розмовляв із Швейком про вищі цілі, про духовний запал і радість мислення. Інколи намагався говорити віршами, цитував Гайне.
Швейкові довелося відправляти з фельдкуратом ще одну польову службу у саперів, куди помилково викликали й іншого фельдкурата, колишнього законовчителя, людину надзвичайно релігійну. Він дивився на свого колеґу з великим подивом, особливо коли той запропонував йому ковток коньяку із Швейкової польової фляги, яку Швейк завжди носив зі собою на такі релігійні церемонії.
— Це доброї марки, — припрошував фельдкурат Отто Кац. — Хильніть та йдіть додому. Я вже сам усе полагоджу, і до того ж мені треба побути на свіжому повітрі, щось сьогодні трохи болить голова.
Побожний фельдкурат, осудливо похитавши головою, пішов геть, а Кац, як звичайно, блискуче провів свою роль.
На цей раз він перетворив у Господню кров вино, змішане з газованою водою, та й проповідь була довша, причому кожним третім її словом було: «І так далі» або «напевно».
«Ви, солдати, сьогодні поїдете на фронт і так далі. Ви зверніться тепер до Бога і так далі. Напевно. Ви не знаєте, що з вами трапиться, напевно. І так далі». І весь час від вівтаря лунало: «І так далі», «напевно», напереміну з Богом і всіма святими.
В запалі і красномовному розгоні фельдкурат називав і князя Євгена Савойського святим, який охоронятиме саперів, коли вони ставитимуть мости через ріки.
Проте польова служба обійшлася без будь-яких обурливих інцидентів, приємно і весело.
По дорозі додому фельдкурата і Швейка не хотіли пустити із складаним польовим олтарем до трамваю.
— Ти, бра, не дуже. Ще одне слово, і я тебе так трісну отим святим по голові, що тільки хлявкнеш, — кинув Швейк кондукторові.
Коли вони, нарешті, добралися додому, виявилося, що по дорозі загубили дароносицю.
— Подумаєш, яка втрата! — сказав Швейк. — Перші християни відправляли службу і без дароносиці. Коли ми оголосимо про втрату, то той чесний, що знайде її і віддасть нам, вимагатиме нагороди. Коли б це були гроші, то, можливо, і не знайшовся б цей чесний, хоч бувають і такі люди. У нас в Будейовіцах у полку був один вояк, такий несусвітний осел. Він знайшов раз на вулиці шістсот крон, віддав їх в поліцію, і в газетах про нього писали як про чесну людину, а він з цього тільки сорому наївся. Ніхто з ним не хотів розмовляти, кожний цвікав йому у вічі: «Йолопе, яку ж ти дурницю встругнув, таж тебе це мулятиме до смерті, якщо ти маєш бодай трохи честі в собі». Була в нього дівчина, так і та з ним порвала. А коли він приїхав додому у відпустку, то друзі ради цієї історії викинули його під час танців з корчми, хлопець почав сохнути, замислюватись і, кінець кінцем, кинувся під потяг. А ще жив колись у нас на вулиці один кравець. Він знайшов золотий перстень. Люди застерігали, аби не віддавав його у поліцію, але він, впертюх, не послухав. Прийняли його надзвичайно чемно, вже хтось заявив про втрату золотого персня з діамантом, але потім глянули на камінь і кажуть: «Чоловіче, та це ж скло, а не діамант. Скільки вам дали за той діамант? Таких «чесних» ми знаємо». Нарешті, виявилося, що хтось інший загубив золотий перстень з фальшивим діамантом, якусь там родинну пам’ятку, але кравець все ж таки відсидів три дні. Схвилювавшись, він, бачте, образив поліцая. Але законну нагороду десять процентів — тобто 1 крону 20 гелерів він все-таки дістав, бо ця негідь коштувала 12 крон, та кравець цю законну нагороду швиргонув тому панкові в обличчя, а той подав на нього до суду за образу честі, і кравцеві припаяли ще десять крон штрафу. «Якщо хто знайшов щось і чемно віддав, той заслуговує на двадцять п’ять парених різок. Треба висікти, щоб аж посинів, прилюдно відшмагати, аби люди собі це закарбували і відповідно до цього поводилися», — говорив він потім. Думаю, що нашу дароносицю назад ніхто не принесе, хоч на зворотному боці і є полкова позначка, бо з військовими речами ніхто не хоче мати справи. Вчора в кав’ярні «Під золотим віночком» я розмовляв із одним
