— Так ви вже тут? — сказав він Швейкові. — Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, нема.
— Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?
— Він є, мельдую послушно, без сірників, — відповів Швейк.
— Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?
— Мельдую послушно, не смердять.
— Так. Це по-друге. А тепер — по-третє. П’єте горілку?
— Мельдую послушно, горілки не п’ю, тільки ром.
— Добре, гляньте лишень на цього вояку. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не…неп…питущий, аб…абстинент і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл.
— Т-ти, непитущий! — звернувся він до вояки. — І як же тобі не с сором, йолопе. За це б тобі заїхати пару разів у вухо!
Фельдкурат раптом звернув увагу на конвоїрів Швейка.
Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, даремно спираючись на свої гвинтівки.
— Ви п’я… п-п’яні! — сказав фельдкурат. — Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п- посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз протел-ле-ф-ф-фоную до казарми.
Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється кожної хвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вони вели Швейка під багнетами і боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті — вже сам їх і стеріг.
Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.
— Я б чогось випив! — зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову найшов приступ скептицизму і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням — тільки жарти.
Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.
— Ну й дурні ж ми, — бідкався довгань.
Швейк, вислухавши всі обвинувачення, наприкінці заявив:
— Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені усміхнулося щастя.
— Я б таки чогось випив, — розпачливо повторював оптиміст. Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.
— Пусти нас додому, — сказав він Швейкові, — не дурій, колєґо!
— Три кроки від мене! — відповів Швейк. — Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.
В дверях з’явився фельдкурат:
— Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що на…напиватися при виконанні службових обов’язків — заборонено. Марш звідси!
Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.
Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца і за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик поручника Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.
По дорозі денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з поручником, розбив піаніно і тепер п’яний, як ніч, і не хоче йти додому. Поручник Гельміх, також п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі і куняє.
Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той замурмотів і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я прийшов.
— А що вам тут треба?
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.
— Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?
— До вас на квартиру, пане фельдкурате.
— А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не у своїй квартирі?
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, ви у коридорі чужого дому.
— А а як я сюди потрапив?
— Мельдую послушно, ви були в гостях.
— В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтеся.
Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:
— Я впаду! Впаду, — твердив він знову, дурнувато посміхаючись.
Нарешті Швейкові вдалося причавити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.
Швейк розбудив його.
— Що вам потрібно? — спитав фельдкурат, зробивши даремну спробу зсунутися по стіні і сісти на підлозі. — Хто ви такий?
— Мельдую послушно, — відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, — я ваш денщик, пане фельдкурате.
— У мене немає ніякого денщика, — через силу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. — Я не фельдкурат, я свиня, — признався він із щирістю пияка, — пустіть мене, пане, я вас не знаю.
Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стягнув фельдкурата зі сходів до під’їзду, де той знову почав опиратися, щоб його не витягнули на вулицю. — Я вас, пане, не знаю, — невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. — Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архієпископа, — вигукував він, тримаючись за двері під’їзду. — Мною цікавиться Ватикан, розумієте?
Швейк відкинув «мельдую послушно» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:
— Пусти двері, кажу, бо як трісну тебе по тих лапах. Ходім додому та й баста. Мовчати!
Фельдкурат відпустив двері і звалився на Швейка.
— Так, ходімо кудись, але до Шугів{62} я не піду, там я винен.
Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.
— Що це за пан такий? — спитав хтось із зустрічних.
— Це мій брат, — відповів Швейк, — дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах впився, бо не думав, що застане мене живим.
Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотив з оперети, якої б ніхто не пізнав, і тут же почав чіплятися до прохожих: — Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою… — І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під руку і поволік додому.
Витягнувши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, як кицька з переламаним хребтом, і мугикав:
— Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobiscum[43].
На стоянці візників Швейк посадив фельдкурата біля муру, а сам пішов торгуватися з ними. Один із них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив і більше не повезе.
