християнин, який небезпечно захворів і вже прийшов до розуму». «Хворий, якщо це можливо, повинен приймати останнє помазання при свідомій пам’яті».

Потім прийшов ординарець і приніс пакет, в якому фельдкурата повідомляли, що завтра при єлеєпомазанні в лазареті буде присутнім «Товариство шляхтянок для релігійного виховання солдатів».

Це товариство складалося з істеричних бабів і роздавало солдатам по лазаретах образки святих і книжечки з оповіданням про католицького солдата, який вмирає за найяснішого цісяря. На обкладинках був кольоровий малюночок із зображенням недавнього побоїща: усюди валяються трупи людей і коней, розбиті вози з амуніцією і гармати з лафетами шкереберть. На обрії палає село, рветься шрапнель, а на передньому плані лежить вмираючий солдат з відірваною ногою. Над ним схиляється янгол, що приніс йому вінок з написом на стрічці: «Ще сьогодні ти будеш зі мною в раю». І вмираючий щасливо всміхається, немовби йому принесли морозива.

Отто Кац перечитав зміст пакета, сплюнув і подумав: «Ну, і буде ж то знову завтра день».

Фельдкурат знав цю «банду», як він називав товариство, ще з храму св. Ігнатія, де кілька років тому проповідував для військових. Тоді він багато душі вкладав у свої красномовні виступи, «товариство шляхтянок» звичайно розсідалося за полковником. Це були високі сухі жінки в чорних сукнях з чотками; вони одного разу після проповіді підступили до нього і цілих дві години торочили про релігійне виховання солдатів, поки він не посатанів і не сказав: — Пробачте, мої пані, але мене чекає пан капітан з партією «фербля».

— Отже, єлей ми вже придбали, — урочисто сказав Швейк, повернувшись від фірми «Поляк», — конопляна олія номер три, перший сорт, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.

— А навіщо ж він здався, Швейку?

— Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з Господом Богом і з тією конопляною олією но мер три, люди перед нами шапки знімали. Це так завжди робиться, і вже багато людей, які до цієї церемонії зовсім не були причетні, сиділи в криміналах, бо шапок не поскидали. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж при такій церемонії не зняв капелюха, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, ніби він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, значить, чув дзенькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це і було вночі. Це так, як на свято тіла Господнього[55]. В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки знімати; отже, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.

Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.

— Це з воріт заїзду «У Кржижків», — сказав він, — коштує мені п’ять хвилин страху, і до того ж довелося довго чекати, бо весь час швендяли люди.

— Я йду до кав’ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.

Десь за годину з’явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.

Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився так, немовби доля послала його знищити цілу нашу планету, щоб і слід її загубився у безконечному просторі.

Панисько говорив грубим, сухим і суворим тоном:

— Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав’ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав’ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьфу, до біса! — І він сплюнув у кухні на підлогу.

— Не напльовуйте нам тут, пане, — відізвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.

— А я ще раз плюну, бачите, ось так, — вперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. — Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!

— Якщо ви освічена людина, — перестеріг його Швейк, — відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не як якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!

Суворий відвідувач встав з крісла і, тремтячи від хвилювання, загорлав:

— Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по вашому, хто? Кажіть!…

— Ви старий засранець, от хто ви! — випалив Швейк, дивлячись йому в очі. — Плюєте на підлогу, так, наче ви в трамваї, поїзді або десь в ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять написи, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, вже всюди добре знають.

Суворий незнайомець аж в обличчі змінився, і на адресу Швейка і фельдкурата посипався град добірної лайки.

— Ви вже виговорилися? — спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи: «Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам». — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?

Але суворий добродій так вже вичерпався, що на язик йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу, і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.

А за суворим паниськом покотився по сходах Швейків голос:

— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно.

Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попідвіконню. Швейк відчинив вікно і стежив за ним.

Нарешті, гість дочекався фельдкурата, який привів його у кімнату і посадив навпроти себе на стілець.

Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.

— А це, Швейку, нащо?

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм вже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.

— Залиште нас, Швейку, ми щось маємо наодинці залагодити.

Швейк козирнув.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.

— Ви, якщо не помиляюся, прийшли за грішми по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя.

— Так. І надіюся…

Фельдкурат зітхнув.

— Людина часто потрапляє в таку ситуацію, коли їй залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — «надійся». Це один із листочків трилисника, які підносять людину з життєвого хаосу вгору: «Віра, надія, любов».

— Я надіявсь, пане фельдкурате, що сума…

— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу вам ще раз повторити, що слово «надіятись» додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно — мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять. Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам 1200 крон, коли в моїй кишені неповних сто.

— Отже, ви… — затинаючись, відізвався гість.

— Так, отже, я… — відповів фельдкурат.

Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.

— Пане, це шахрайство, — сказав він, підводячись.

— Заспокойтеся, шановний пане.

— Це шахрайство, — вперто вигукнув гість, — ви зловживаєте моїм довір’ям.

— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров’я треба змінити повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, — цей пан бажає вийти на свіже повітря.

— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — відізвався Швейк з кухні, — я цим паном уже раз відчинив двері.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату