— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
— Дуже добре, пане фельдкурате, — сказав Швейк, повернувшись з коридору, — що ми з ним впоралися раніш, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати із святого письма, а коли кого лупцював биківцем, завжди примовляв: «Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, щоб знав, як битися в моєму ресторані».
— Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, яка не шанує духовну особу, — засміявся фельдкурат. — Святий Іоанн Златоуст сказав: «Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить Господа Ісуса Христа, заступником якого є священик». До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Посмажте яєшню з шинкою, зваріть пунш-бордо, а потім віддамося побожним роздумуванням, бо, як читаємо у вечірній молитві: «Милосердям Божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього».
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, уже двічі викинутий з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось подзвонив. Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
— Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, аби ми могли спокійно повечеряти.
— Погано робите, Швейку, — сказав фельдкурат. — Гість у хату, Бог у дім. В давні часи на банкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
— Сідайте, — чемно попросив його фельдкурат. — Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєшня з шинкою. То ж то любо банкетувати, коли люди позичають гроші!
— По моєму, я тут не для смішок, — проговорив похмурий добродій, — я тут сьогодні вже втретє. Сподіваюся, тепер усе виясниться.
— Мельдую послушно, пане фельдкурате, — зауважив Швейк, — що це найсправжнісінька гідра, достеменно, як той Боушек з Лібня. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з «Екснерів», і він за кожним разом знову повертався туди, нібито «забув люльку». Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур, і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Наполегливий відвідувач, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив: — Я хочу все з’ясувати і домагаюся, щоб мене вислухали.
— Це вам дозволяється, — сказав фельдкурат, — говоріть, шановний пане, говоріть довго, скільки схочете, а ми тим часом будемо продовжувати наш банкет. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
— Як вам відомо, — сказав упертюх, — зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і коли б не було війни, я б не наполягав, аби ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витягнув з кишені записну книжечку і продовжував:
— В мене все записано. Поручник Яната був винен мені 700 крон, але мав нахабство загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже 2000 крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку ж саму суму, дозволив власним солдатам вбити себе під Равою Руською. Поручник Махек — в сербському полоні, не повернув мені 1500 крон. В мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем загине в Карпатах, другий попреться в полон, третій втопиться в Сербії, а четвертий помре в угорському лазареті. От тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійним і немилосердним, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться.
Він підсунув фельдкуратові під ніс свою записну книжечку.
— Бачите: фельдкурат Матіаш помер в ізоляційній лікарні в Брні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви. Не повернув мені 1800 крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв’язувало і яка йому ні на хрін не була потрібна.
— Це був його обов’язок, милий пане, — сказав фельдкурат. — Я завтра також іду з єлеєпомазанням. — І теж до холерного бараку, — докинув Швейк, — можете піти з нами, і побачите, що значить жертвувати собою.
— Пане фельдкурате, — сказав упертюх, — вірте, що я в жахливому становищі. Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
— Коли вас призовуть в армію і ви підете на фронт, — знову зауважив Швейк, — ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
— Пане, це серйозна справа, — сказала гідра до фельдкурата. — Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх, нарешті, скінчити.
— Дозвольте, пане фельдкурате, — відізвався Швейк. — Я вас прошу дійсно наказати мені не втручатися у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Крім того, я не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
— Швейку, мені вже від нього нудно, — сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, — я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, аби я заборонив вам втручатися до нашої розмови, хоч вам вже довелося з ним двічі вовтузитись. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилося б звернути всі свої почуття до Бога, він турбує мене якоюсь ідіотською історією про мізерні 1200 крон, відвертає мене від іспиту совісті, від Бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього святкового вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: «Пан фельдкурат вам нічого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогаркавши це гостеві на вухо.
Однак впертий гість і не ворухнувся.
— Швейку, — заохочував фельдкурат, — спитайте його, чи довго він ще думає тут ґав ловити.
— Не відступлюся звідсіля, поки не заплатите, — вперто відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
— В такому разі, Швейку, я передаю його у ваші руки. Робіть з ним, що хочете.
— Ходімо, пане, — сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече, — «хто хоче по пиці, дістане тричі». — І він повторив свій маневр швидко і елеґантно, а тим часом фельдкурат вистукував по шибці похоронний марш.
Вечір, присвячений роздумуванням, мав різні фази.
Фельдкурат так побожно і гаряче прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
І бравий вояка Швейк співав разом із ним.
Єлеєпомазання у військовому лазареті бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець — офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав своїм обов’язком прийняти святі таїнства для умираючих, бо і його начальник теж прагнув цього. На його думку, було б порушенням субординації відмовитися від них. Побожний майор робив це з хитрощів, думаючи, що молитва уповання може оздоровити хворого.
Однак обидва померли саме в ніч перед єлеєпомазанням, і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілими обличчями, як усі, хто вмирає від ядухи.
— Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе попсували, — злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують. І, дійсно, вони їхали з помпою:
