сидячи в дрожці, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнену в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв перехожих, які знімали капелюхи.
Щоправда, їх було небагато, хоча Швейк своїм дзвоником намагався здійняти неабиякий гармидер.
За дрожками бігло кілька хлоп’яток. Один із них причепився ззаду дрожки, а його друзі в один голос кричали: «За возом, за возом!»
Швейк піддзвонював їм, а візник періщив бичем позад себе. На Волічковій вулиці якась двірничка, член конґреґації Діви Марії, галопом наздогнала дрожки, на льоту впіймала благословення, перехрестилася, а потім сплюнула:
— Скачуть з тим Господом Богом, як ті чорти. Так, чого доброго, і сухоти дістанеш, — і повернулася на своє старе місце.
Звук дзвоника найбільше бентежив візникову кобилу.
Мабуть, він нагадував їй щось з давно минулих років, бо вона все оглядалася назад і час від часу робила спроби затанцювати на бруківці.
Отже, це і була та велика помпа, про яку говорив Швейк.
Фельдкурат тим часом пішов до канцелярії полагодити фінансову сторону єлеєпомазання і нарахував бухгалтерові, що державна скарбниця винна йому майже 150 крон за освячену олію і дорогу.
Потім розгорілася суперечка між комендантом лазарету і фельдкуратом, причому фельдкурат кілька разів грюкнув кулаком по столу і сказав:
— Не думайте, пане капітане, що єлеєпомазання дають задурно. Коли драгунського офіцера відряджають на кінний завод за кіньми, то йому також платять добові. Дуже шкодую, що ті двоє не дотягнули до єлеєпомазання. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.
У цей час Швейк чекав у вартівні з пляшечкою, яка дуже зацікавила вояків. Хтось зауважив, що тією олією дуже добре було б чистити гвинтівки і багнети.
Якийсь молоденький жовнірик з Чесько-Моравської височини, який ще вірив у Господа Бога, прохав про такі речі не говорити і не втягати св. таїнства у дискусію. Треба, мовляв, по-християнськи уповати.
Старий резервіст глянув на жовтодзьоба і сказав:
— Ніде правди діти, гарне упованнячко на те, що тобі шрапнеллю голову відірве. Дим нам тільки в очі пускають. Одного разу приїхав до нас якийсь клерикальний депутат і почав розводитись про Божий мир, який нисходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче війни і прагне, щоб усі жили в злагоді і любилися, як браття. Ось тепер би глянути на того дурного вола. Тільки-но вибухла війна, у всіх костелах відразу ж почали молитися за славу зброї, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, який цією війною керує і дириґує. Я вже надивився на похорони з цього лазарету, відірвані ноги і руки возять звідси цілими возами.
— А солдатів ховають голими, — вставив інший вояка, — а їхню уніформу нап’ялюють знову на живих, і так це йде, як в зачарованім колі.
— Доки не виграємо, — докинув Швейк.
— Така «офіцерська люлька» хоче щось виграти, — озвався з кутка капрал. — Вас би на фронт, у траншеї, і гнати без перепочинку на багнети, на колючий дріт, на міномети. Байдикувати в тилу кожний зуміє, а от на фронті гинути — охочих чортма.
— Що ж, я теж думаю, це дуже приємно пхатися, аби тебе проштрикнули багнетом, — сказав Швейк. — Воно також непогано дістати кулю в живіт, а найкраще, коли людину розірве граната і вона побачить, що ноги разом із животом якось від неї віддалені, і це її так здивує, що вмре від несподіванки до того, ніж хтось встигне їй все пояснити.
Молоденький жовнірик щиро зітхнув. Йому жаль було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне століття народився для того, щоб його зарізали, мов ту корову на бійні. Який сенс у цьому? Інший вояка, за професією вчитель, немов прочитав його думки і зауважив:
— Деякі вчені пояснюють війну появою плям на сонці. Тільки-но виникне така пляма, завжди починає діятися щось страшне. Здобуття Карфагена…
— Залиште при собі свої вченості, — перебив його капрал. — Що нам до якоїсь ідіотської плями на сонці? І якби їх там навіть було двадцять, якого дідька я собі за них куплю.
— А ці плями на сонці, що не кажіть, неабищо, — вставив Швейк. — Одного разу вилізла така пляма, і мене того ж самого дня віддубасили в Нуслях «У Банзетів». Відтоді тільки-но я кудись збирався, то завжди наперед шукав у газетах, чи не вилізла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, — прощавай, моя миленька, — я лишався вдома і чекав, поки те минеться. Коли вулкан Мон-Пелле знищив цілий острів Мартініка, один професор писав у «Народній політиці», що вже давно звертав увагу читачів на велику пляму на сонці. Та вона, ця «Народна політика», вчасно не дійшла на цей острів, і тому вони всі там і накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорі в канцелярії зустрівся з однією дамою з «Товариства шляхтянок для релігійного виховання солдатів» — старою потворною сиреною, яка вже від ранку ходила по лазареті і всюди роздавала образочки святих, а поранені і хворі солдати кидали їх до плювальниць.
Під час обходу вона нервувала всіх своїм дурним базіканням про те, щоб солдати щиро каялися у своїх гріхах, дійсно стали праведними, бо тільки тоді Господь Бог дасть їм по смерті царство небесне.
Вона зблідла, говорячи фельдкуратові, як ця війна, замість облагороднювання, робить із солдатів тварюк. Там, унизу, хворі, мовляв, показували їй язик і казали у вічі, що вона «почвара» і «валаамова ослиця».
— Das ist, wirklich, schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben[56] .
Далі розбалакалася, як вона уявляє собі релігійне виховання солдата. Лише тоді солдат хоробро воює за свого монарха, коли вірить у Бога і має релігійні почуття. Тоді він не боїться смерті — бо знає, що його чекає рай.
Базіка висловила ще декілька подібних нісенітниць. З усього видно було, що вона не збирається так скоро випустити фельдкурата із своїх рук, але той безцеремонно розпрощався. — Їдьмо додому, Швейку, — гукнув у вартівню.
Назад поверталися без жодної помпи.
— Хай вдруге з єлеєпомазанням їде, хто хоче, — сказав фельдкурат. — Тут за кожну душу, яку хотів би ти спасти, ще торгуйся з ними. Рахівник на рахівнику сидить і рахівником поганяє. Банда!
Побачивши в руці Швейка пляшечку з посвяченою олією, він нахмурився:
— Буде найкраще, Швейку, коли ви тією олією помастите мені і собі черевики.
— Спробую помастити також і замок, — додав Швейк, — страшно скрегоче, коли ви вночі повертаєтеся додому.
Такий був кінець нездійсненого єлеєпомазання, чи то пак соборування, або як ще кажуть — миропомазання чи маслосвяття.
Швейк денщиком у надпоручника Лукаша
Швейкове щастя тривало недовго.
Немилосердна доля розірвала дружні стосунки між ним і фельдкуратом.
Якщо фельдкурат аж до цієї події був симпатичною особою, то те, що він зробив тепер, може відвернути від нього нашу прихильність.
Фельдкурат продав Швейка надпоручникові Лукашу, точніше сказавши, не продав, а програв його в карти. Так раніше продавали в Росії кріпаків. Сталося це зовсім несподівано. У надпоручника Лукаша зійшлася чесна компанійка грати у «двадцять одно».
Фельдкурат продувся вщент і, нарешті, спитав:
— Скільки ви мені позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом із тим цікава фігура, щось «non plus ultra»[57]. У вас ще ніколи не було такого денщика.
