На другий день фельдкурат, уникаючи Швейкових очей, як пішов уранці, так повернувся лише вночі з якимось огрядним піхотинцем.
— Покажіть йому, Швейку, — сказав він, знову уникаючи погляду Швейка, — де що лежить, щоб усе знав, і навчіть його, як варити ґроґ. А вранці зголосіться у надпоручника Лукаша.
Швейк із своїм заступником чудесно провели ніч за виготовленням ґроґу. На ранок товстий піхотинець ледве тримався на ногах і мугикав якусь дивну мішанину з різних народних пісень:
«Гей, біля Ходова тече водичка, — продає там моя мила червоненьке пиво», «Горо, горо височенька», «Йшли дівчата битим шляхом», «На Білій Горі селянин оре».
— Я за тебе не боюся, — сказав Швейк, — з такими даними ти затримаєшся у фельдкурата. І так у цей день пополудні надпоручник Лукаш уперше побачив чесне і щире обличчя бравого вояки Швейка, який йому відрапортував:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я — той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.
Професія офіцерських слуг сягає прадавніх часів. Здається, вже Олександр Македонський мав свого денщика. Однак, певно, в феодальну добу в цій ролі виступали наймані зброєносці лицарів. Бо чим же ж тоді був Дон Кіхотів Санчо Панса?
За Австрії денщиків називали ще «чурами», «пуцерами», «пуцфлєками», «дінерами», «пфайфендеклями».
Як не дивно, але ще ніхто не написав історії офіцерських слуг. Ми б там знайшли, що альмавірський герцоґ при облозі Толедо з голоду з’їв без солі свого денщика; про це сам герцоґ пише в своїх мемуарах. Він оповідає, нібито його слуга мав м’ясо ніжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середнє між курятиною і ослятиною.
В старій швабській книзі про воєнне мистецтво знаходимо теж настанови для денщиків. За старих часів денщик мав бути побожний, чеснотливий, правдивий, скромний, хоробрий, відважний, чесний, працьовитий. Коротко кажучи, він мав бути ідеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змін. Новітня «офіцерська люлька» звичайно не буває ні побожною, ні чеснотливою, ні правдивою. Бреше, ошукує свого пана і дуже часто перетворює життя свого повелителя у справжнє пекло. Це хитрий раб, який вигадує найрізноманітніші підступні заходи, щоб отруїти своєму панові життя.
Поміж цієї нової ґенерації денщиків не знайдуться такі самовіддані створіння, які б дозволили з’їсти себе своїм панам без солі, як благородний Фернандо альмавірського герцоґа. З іншого боку, ми бачимо, що повелителі у боротьбі на життя і на смерть зі своїми слугами нового часу вживають найрішучіших заходів, бажаючи утримати свій авторитет.
Часом це набирає форми терору. В 1912 році в Штирському Градці відбувся процес, на якому головну роль грав один капітан. Він затоптав ногами свого денщика. Капітана тоді виправдали, бо він це зробив щойно вдруге. В очах тих панів життя денщика не має жодної ціни. Це лише предмет, лялька для мордобою, раб, служка для всіх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушує раба бути дуже хитрим і підступним. Його становище на нашій планеті можна порівняти хіба лише з муками трактирних хлопчиків колишніх часів, яких виховували ляпасами і знущаннями, привчаючи сумлінно ставитися до своїх обов’язків.
Однак бувають випадки, коли денщик піднімається на ступінь фаворита і тоді стає пострахом роти, батальйону. Всі старшини намагаються задобрити його хабарами. В його руках не тільки відпустки, він, як треба, може вступитися за когось при рапорті, і тоді усе добре минається.
Ці фаворити діставали під час війни великі і малі срібні медалі за хоробрість і відвагу. Я знав в 91-му полку кількох таких. Один денщик дістав велику срібну медаль за те, що неперевершено вмів смажити крадених ним же гусей; другому вручили малу срібну, бо він діставав з дому чудові харчові посилки і його офіцер в час найбільшого голоду так відгодувався, аж не міг ходити.
Реляцію на його відзначення медаллю повелитель зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану відвагу і хоробрість, за те, що нехтував своїм життям і не залишав свого офіцера ані на крок під сильним вогнем атакуючого ворога».
А той тим часом десь у тилу грабував курники. Війна змінила ставлення денщика до офіцера і зробила з нього найбільш ненависне створіння для інших вояків. Денщик один мав завжди цілу бляшанку консервів, тоді як на п’ятеро вояків припадала також одна. Його польова фляга завжди була наповнена ромом або коньяком. Таке убоїсько увесь день жувало шоколад і жерло офіцерські сухарики, курило цигарки свого офіцера, куховарило, поралося біля їжі і носило особливий мундир.
Денщик бував у найбільш близькому зв’язку з ординарцем і досита постачав його недоїдками зі свого столу і рештками всіх своїх вигод. До тріумвірату залучався ще рахівник-фельдфебель. Ця трійця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офіцером, була обізнана з усіма операціями і воєнними планами.
Підрозділ, капрал якого приятелював з офіцерським денщиком, був завжди найкраще інформований, коли і що почнеться.
Якщо денщик говорив: «О другій тридцять п’ять чмихнемо», — то точно о другій тридцять п’ять австрійські вояки починали «відв’язуватися від ворога».
Офіцерський слуга був у найближчих стосунках з польовою кухнею, дуже радо крутився біля котла і сам диктував, що йому подати, немов сидів у ресторані і переглядав меню.
— Я хочу реберце, — звертався він до кухаря, — вчора ти дав мені хвіст. Вкинь мені у юшку кусень печінки. Адже знаєш, я селезінки не жеру.
Особливо варто було подивитися на нього, коли він сіяв паніку. При бомбардуванні позицій серце у нього падало в сподні, і в такий час він з усіма офіцерськими манатками опинявся у найбезпечнішому бліндажі, ховав голову під рядно, щоб його не знайшла граната, і при цьому мав одне тільки бажання, аби його пана поранило і він разом з ним попав у тил, якнайдалі від фронту.
Він систематично і з таємничим виглядом сіяв паніку.
— Мені здається, що знімають телефон, — конфіденційно інформував він підрозділи і був щасливий, коли міг сказати: «Вже його зняли».
Ніхто так радо не відступав, як він. В таку мить він забував, що над головою свистять гранати і шрапнель, і невтомно пробирався із своїми валізами до штабу, де стояв обоз. Він любив австрійський обоз і дуже радо з ним роз’їздив. В скрутні моменти використовував навіть санітарні двоколки. А якщо йому доводилося шпарити пішки, створював враження найнещаснішої людини. В такому випадку залишав манатки свого пана в траншеях і тягнув тільки своє добро.
А коли часом траплялося, що офіцерові щастило врятуватися втечею від полону, а денщик там залишався, то він нізащо в світі не забував потягти в полон і валізи свого пана. Вони переходили в його власність, і він тримався їх, як чорт сухої груші.
Я бачив одного полоненого денщика, який з-під Дубна йшов пішки аж до Дарниці за Київ. Крім свого ранця і ранця свого офіцера, який втік з полону, мав ще п’ять ручних валізок різної форми, дві ковдри і подушку. Крім цього, ніс на голові якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього два чемодани.
Ніколи не забуду цієї людини, яка зовсім знемагала під тим тягарем, відшпаривши пішки через усю Україну. Це був живий експедиторський віз. Я і досі не можу зрозуміти, як він міг витримати цей тягар і перти кілька сот кілометрів на собі, потім їхати з ним аж до Ташкента, берегти кожну річ і сконати на своїх клунках від сипняку в таборі для полонених.
Тепер денщики розбрелися по всій нашій республіці і оповідають про свої геройські звитяги. Вони брали атакою Сокаль, Дубно, Ніш, Піяву{72}. Кожний з них — Наполеон: «Я сказав свому полковникові, аби він телефонував до штабу, мовляв, вже можна починати».
В більшості денщики були реакціонерами, і вояки їх ненавиділи. Деякі з них були донощиками. Дивитися, як когось в’яжуть, завдавало їм особливої приємності.
Вони виросли в особливу касту. Їх себелюбство не знало меж.
Надпоручник Лукаш був типовим кадровим офіцером струхлілої австрійської монархії. Кадетська школа виховала з нього гібрида. В товаристві говорив по-німецьки, писав по-німецьки, але книжки читав чеські, а коли вчив у школі волонтерів, що складалася з самих чехів, говорив їм на вухо: «Будьмо чехами, але про це ніхто не повинен знати. Я — теж чех».
