викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, він сказав Швейкові, коли той скінчив:
— Ви повинні чистити свої черевики, утримувати свою уніформу в порядку, ґудзики мусять бути пришиті так, як треба, щоб ви справляли враження солдата, а не якогось цивільного обірванця. Просто не хочеться вірити, що ніхто з вас не вміє триматися по-військовому. Лише один з усіх моїх денщиків мав бойовий вигляд, але під кінець вкрав і продав у жидівському кварталі мою парадну уніформу.
На хвилину він замовк, а далі знову продовжував, пояснюючи Швейкові всі його обов’язки, причому не забув підкреслити насамперед, що той мусить бути вірним і сміття з хати не виносити.
— До мене в гості ходять дами, — зазначив він. — Інколи якась із них залишається на ніч, коли мені вранці не треба йти на службу. В такому разі ви мусите приносити нам каву до ліжка, але лише тоді, коли подзвоню. Зрозуміли?
— Мельдую послушно, розумію, пане оберлейтенанте, бо коли б я несподівано підійшов до ліжка, дамі це могло б бути неприємно. Я одного разу привів до себе додому одну таку панунцю, а моя служниця принесла нам до ліжка каву саме тоді, коли ми надзвичайно приємно розважалися. З переляку вона облила мені плечі та ще й сказала: «Дай вам, Боже, доброго ранку». Я знаю, що треба і як треба, коли у когось ночує дама.
— Добре, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, — сказав надпоручник. Настрій у нього поліпшився, бо мова перейшла на предмет, який вичерпував весь його вільний час між казармами, плацом і картами.
Жінки були душею помешкання надпоручника. Вони створювали йому домашнє гніздо. Було їх з півкопи, і багато з них намагалися в час свого перебування причепурити квартиру різними дрібничками.
Жінка одного власника кав’ярні прожила у надпоручника цілих два тижні, аж поки за нею не приїхав чоловік. Вона вишила йому гарненький обрус на стіл, на всій його спідній білизні монограми і, можливо, була б скінчила гаптувати стінний килим, та її чоловік поклав край тій ідилії. Інша дама, за якою через три тижні приїхали батьки, хотіла зробити з його спальні дамський будуар: порозставляла всюди різні дрібнички, вазончики, повісила над ліжком образок ангела хоронителя.
В усіх кутках спальні і їдальні відчувалося жіночу руку, яка проникла і до кухні, де можна було побачити найрізноманітніше кухонне начиння і посуд — розкішний дар закоханої жінки одного фабриканта; вона привезла з собою, крім своєї пристрасті, машинку для різання всякої зеленини і капусти, прилад для тертя сухариків і печінки, каструлю, пательні, жаровні, кухонні ложки і ще бозна-що.
Але за тиждень вона пішла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручник має, крім неї, ще, мабуть, біля двадцяти інших коханок, і це залишило деякі сліди на працездатності благородного самця в уніформі.
Надпоручник Лукаш вів також широку кореспонденцію, мав альбом своїх коханок і колекцію різних реліквій, бо за останні два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кілька різних дамських підв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончиків і три прозорі тендітні тонкі дамські сорочки, батистові хусточки і навіть один корсет та декілька панчішок.
— Сьогодні у мене заняття, прийду аж вночі. Подбайте про все і приберіть квартиру. Останній мій денщик через свою нікчемність відправився сьогодні з маршбатальйоном на фронт.
Віддавши ще накази відносно канарка і ангорської кицьки, він пішов, не забувши ще раз з порога кинути кілька слів про чесність і порядок.
Після його відходу Швейк привів квартиру в зразковий порядок, так що коли надпоручник Лукаш вночі повернувся додому, Швейк міг йому відрапортувати:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все в порядку, лише кицька набешкетувала і зжерла вашого канарка.
— Як це? — загримів надпоручник.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ось так. Я знав, що коти не люблять канарків і збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю одне з одним, а коли ця бестія схоче якусь штуку встругнути, то дам їй на той випадок такого духопелу, аж до самої смерті не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане оберлейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас вдома живе один капелюшник. То він так видресирував кицьку, що вона хоч спершу зжерла йому трьох канарків, зате тепер вже не чіпає жодного, і канарок міг би навіть на неї сісти. Отож, думаю, треба і собі спробувати. Витягнув я того канарка з клітки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навіть не спам’ятався коли, відкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства від неї я аж ніяк не сподівався. Коли б це, пане оберлейтенанте, горобець — я б ні слова не сказав, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадібно жерла, просто із пір’ям, жере та й ще на радощах муркоче. Кицьки, кажуть, мало музикальні і не можуть терпіти співу канарків. Вони, бестії, попросту на цьому не розуміються. Я кицьку вилаяв, побий мене Бог, коли я її хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирішите, що нам з тією паршивою потворою робити далі.
Оповідаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручникові в очі, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстоким наміром, відступив, сів у крісло, і спитав:
— Послухайте, Швейку, ви насправді таке теля Боже?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, так, — урочисто відповів Швейк. — Мені з дитинства як наврочено. Завжди хочу щось поліпшити, аби все було добре, та ніколи з цього нічого путнього не виходить, тільки для мене і для оточення мов хріном попід ніс. Я дійсно хотів тих двох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка і знайомство увірвалося. В готелі «У Штупартів» кілька років тому кицька зжерла навіть папугу, бо він з неї глузував і нявчав по-кошачому. Але ті кицьки дуже живучі. Якщо скажете, пане оберлейтенанте, ухайдикати її, то буду змушений розчавити цю потвору між дверима, бо інакше не здохне. І Швейк з наймилішим виразом обличчя і добродушним усміхом ясно виклав надпоручникові, як треба страчувати котів; зміст цієї розповіді напевно привів би товариство охорони тварин до божевільні.
При цьому він виявив такі професійні знання, що надпоручник Лукаш, забувши свій гнів, спитав:
— Ви вмієте поводитися з тваринами? Ви любите їх?
— Найбільше я люблю псів, — сказав Швейк, — бо на них добре заробити може той, хто вміє їх продавати. В мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене зі скаргами, чому, мовляв, я продав здохлятину замість чистокровного і здорового пса. Немовби-то усі пси обов’язково мусять бути чистокровні і здорові! Та ще й кожний бажає мати родовід, отож доводилося ті родоводи друкувати, із якогось кошіржського[58] Сірка, народженого на цегельні, робити найчистокровнішого шляхтича з баварської псарні Арміна фон Баргейма. А покупці побачать отой родовід та й радіють, мовляв, поталанило. І тішаться, як дурний з цвяхом, бо мають вдома чистокровну тварину, хоч насправді я їм підсовував вршовіцького шпіца замість такси. А вони тільки дивувалися, чому цей аж з Німеччини дорогий собака такий волохатий і чому у нього не криві ноги. Так роблять в усіх псарнях. У вас би, пане оберлейтенанте, тільки очі на лоб полізли, коли б ви побачили ті шахрайства з родоводами, що робляться у всіх великих псарнях. Псів, які б могли про себе сказати: «Я чистокровна тварина», — насправді мало. Або його мамуня втратила розум з якоюсь паскудою, або бабуня, або мав тих татунів багато і від кожного щось успадкував. Від одного вуха, від другого — хвіст, від іншого — якісь косми на морді, від третього морду, від четвертого криві лапи, а від п’ятого ріст, а коли мав таких батеньків з дванадцять, то можете собі, пане оберлейтенанте, уявити, як такий собака виглядає. Одного разу я купив такого пса — звали його Балабан, так він через отих своїх батьків був така погань, що всі пси його обминали. Я купив його з милосердя, бо воно було таке занедбане. І сидів той пес вічно вдома у кутку та такий вам смутний, такий смутний, аж я мусив його продати за пінчера. Найбільшого клопоту завдало мені фарбування його, бо конче треба було тому псові надати кольору солі з перцем. Потім він потрапив із своїм хазяїном аж у Моравію, і від того часу я його вже не бачив.
Надпоручника почала цікавити ця кінологічна лекція, тому Швейк міг без перешкоди продовжувати:
— Пси самі не можуть фарбувати собі волосся, як це роблять дами. Цим мусить зайнятися той, хто хоче його продати. Коли пес такий старий, що аж посивів, а ви хочете продати його за однорічного цуцика або навіть кажете, що цьому дідуганові лише дев’ять місяців, то тоді купіть ляпіс, розчиніть його і пофарбуйте ним пса в чорний колір — він виглядатиме, як новенький; щоб набув сили — годуйте його, як коня, миш’яком і зуби чистіть наждачним папером. А перш ніж поведете його продавати, влийте йому в
