позбутися.
— Найкраще було б, пане оберлейтенанте, — сказав Швейк, — якби той її чоловік, від котрого вона дременула, довідався, де його половина, і приїхав по неї. Адже ви говорили, що він її розшукує, про це було написано і в тому листі, який я вам приніс. Треба послати йому телеграму, що вона у нас і він може її собі забрати. У Вшенорах{73} минулого року в одній віллі трапилась точнісінько така ж сама історія, але там телеграму своєму чоловікові послала сама жінка, він приїхав по неї і надавав по морді їм обом. Але то були справи суто цивільні, а в нашому випадку він не відважиться підняти руку на офіцера.
Та, зрештою, ви ж зовсім ні в чому не винні, ви ж нікого не кликали, а якщо вона втекла, то зробила це на власну руку.
Побачите, така телеграма стане в пригоді. А якщо перепаде пара ляпанців…
— Він дуже інтеліґентний, — перебив його надпоручник Лукаш, — я його добре знаю. Він торговець, продає гуртом хміль. З ним обов’язково треба поговорити. Пошлю телеграму.
Надіслана телеграма була лаконічна, чисто ділова:
«Теперішня адреса вашої дружини така…» Далі була адреса квартири надпоручника Лукаша. І ось одного дня пані Кеті була дуже неприємно здивована, коли у двері ввалився сам торговець хмелем. Він справляв враження дуже розсудливого і дбайливого чоловіка, навіть і тоді, коли пані Кеті, не втративши в цю хвилину рівноваги, знайомила обох панів: «Мій чоловік — пан надпоручник Лукаш». — Нічого кращого їй не спало на думку.
— Сідайте, будь ласка, пане Вендлере, — чемно попрохав надпоручник Лукаш, витягаючи з кишені портсигар з цигарками. — Не бажаєте?
Інтеліґентний торговець хмелем чемно взяв цигарку і, випускаючи з рота дим, сказав розважливо:
— Ви скоро поїдете на фронт, пане надпоручнику?
— Я вже просив, щоб мене перевели до дев’яносто першого полку в Будейовіцах. Туди, мабуть, і поїду, як тільки скінчу навчання з волонтерами. Нам потрібно дуже багато офіцерів, а тим часом маємо сумну картину: молоді люди, хоч і мають право бути волонтерами, не хочуть з нього користатися. Кожний воліє залишитися звичайним піхотинцем і аж ніяк не прагне стати кадетом.
— Війна дуже пошкодила торгівлі хмелем. Але я думаю, вона триватиме недовго, — зауважив торговець, поглядаючи то на свою жінку, то на надпоручника.
— Наша ситуація на фронтах дуже добра, — сказав надпоручник. — Сьогодні вже ніхто не сумнівається, що війну виграють армії центральних держав. Франція, Англія і Росія надто вже слабкі, куди їм рівнятися з австро-турецько-німецьким гранітом. Правда, ми потерпіли незначні поразки на деяких фронтах. Але як тільки прорвемо російський фронт між Карпатським хребтом і середнім Дунайцем, то нема жодного сумніву, що це означатиме кінець війни. Французам також найближчим часом загрожує втрата усієї Східної Франції і вторгнення німецької армії у Париж. Це абсолютно певно. Крім того, наші маневри в Сербії відбуваються дуже успішно, і, до речі, відхід наших військ, власне, не відступ, а перегрупування, хоч дехто пояснює це зовсім інакше, ніж цього вимагає витримана холоднокровність під час війни. Вже незабаром побачимо, що наші заздалегідь передбачені маневри на Південному фронті дадуть хороші наслідки. Погляньте, будь ласка…
Надпоручник Лукаш ніжно взяв торговця хмелем під руку, підвів до карти воєнних дій на стіні і, показуючи окремі точки, почав пояснювати:
— Східні Бескиди — це наша найкраща точка опору. Як бачите, на карпатських відтинках фронту ми маємо міцну базу. Сильний удар по цій лінії — і зупинимося аж у Москві. Війна скінчиться швидше, ніж сподіваємося.
— А що Туреччина? — запитав торговець хмелем, думаючи при цьому, з якого б кінця почати, щоб добратися до суті справи, заради якої приїхав.
— Турки тримаються добре, — відповів надпоручник і знову підвів його до столу. — Голова турецького парламенту Галі Бей і Алі Бей приїхали до Відня. Головним полководцем Дарданелльської армії призначено маршала Лімана фон Зандерса. Гольц-паша приїхав з Царгороду до Берліна, а наш цісар нагородив орденом Енвер-пашу, віце-адмірала Уседом-пашу і генерала Джевад-пашу{74}. Порівняно багато нагород за такий короткий час.
Хвилину всі сиділи мовчки, дивлячись один на одного, нарешті, надпоручник вирішив, що настала слушна хвилина розрядити неприємну ситуацію словами:
— Коли ж ви приїхали, пане Вендлере?
— Сьогодні вранці.
— Я дуже радий, що ви мене знайшли і застали вдома, бо після обіду я завжди іду до казарми, там у мене нічна служба. Моє помешкання, власне, день і ніч порожнє, і тому я міг запропонувати вельмишановній пані гостинність, поки вона в Празі. Тут її ніхто не турбує. Для старих знайомих…
Торговець хмелем кашлянув.
— Кеті дуже дивна жінка, пане надпоручнику. Прийміть мою найсердечнішу подяку за все, що ви для неї зробили. Отак, зненацька заманеться їй їхати до Праги, мовляв, лікувати невроз. Я їжджу в торговельних справах, повертаюся додому, а хата порожня, за Кеті і слід прохолов.
Намагаючись надати своєму обличчю найщирішого виразу, він погрозив їй пальцем і, вимушено усміхаючись, спитав:
— Ти, певно, гадала, що коли я подорожую, то й ти можеш також подорожувати. Ти, звичайно, не подумала…
Надпоручник Лукаш, побачивши, що напрям розмови завертає в небажаний бік, знову підвів інтеліґентного торговця хмелем до карти воєнних дій і, показуючи підкреслені місця, сказав:
— Я забув звернути вашу увагу на одну дуже цікаву обставину; подивіться на цю велику, звернену на південний захід дугу, де група гір творить передмостове укріплення. Сюди спрямований наступ союзників. Перерізавши цю дорогу, яка з’єднує передмостове укріплення з головною оборонною лінією ворога, ми тим самим порушимо його зв’язок між правим крилом і північною армією на Віслі. Вам тепер ясно?
Торговець відповів, що тепер він дуже добре розуміє, але, як людина тактовна, одразу ж схаменувся, аби бодай хтось не сприйняв його слів як натяк, і, повертаючись на своє місце, сказав:
— Через цю війну наш хміль втратив збут за кордоном. Для хмелю втрачені на сьогодні не тільки Франція, Англія, Росія, але й Балкани. Поки що вивозимо цей товар до Італії, та боюсь, що Італія теж замотається до цієї халазії. Але знаєте, коли виграємо, ціни на товар диктувати будемо ми.
— Італія строго нейтральна, — утішав його надпоручник. — Це значить…
— Так чому ж вона не признається одверто, що її в’яже Троїстий союз з Австро-Угорщиною і Німеччиною? — вибухнув зопалу торговець хмелем, немов на нього приском сипнули, бо йому відразу все вдарило в голову: і хміль, і жінка, і війна. — Я чекав, що Італія піде проти Франції і Сербії. В такому разі давно був би вже війні кінець. В мене хміль гниє на складах, внутрішній торговий оборот поганий, вивіз дорівнює нулю, а Італія дотримується нейтралітету. Нащо ж тоді Італія ще в 1912 році відновлювала Троїстий союз? Де той італійський міністр закордонних справ маркіз ді Сан Джуліано? Що робить цей пан? Спить чи що? Ви знаєте, який у мене до війни був річний оборот і який він сьогодні? Не думайте, що я не слідкую за подіями, — продовжував він, витріщившись, як дідько, на надпоручника. Той спокійно пускав кільця цигаркового диму, а пані Кеті з великою цікавістю спостерігала, як вони, наздоганяючи одне одного, розбивалися. — Чому німці відступили до кордонів, коли були вже під Парижем? Чому знову йдуть запеклі артилерійські бої між Маасом і Мозелем{75}? А ви знаєте, що в Комбр- а-Вевр{76}, біля Марша згоріли три броварні, куди я щороку надсилав понад 500 тюків хмелю? У Вогезах Гартмансвейлерська броварня{77} теж дотла згоріла, а величезну пивоварню в Нідерсбаху біля Мільгаузена{78} зрівняли з землею. А це все втрата 1200 тюків хмелю для моєї фірми на рік. Шість разів йшли запеклі бої між німцями і бельгійцями за броварню в Кльостергеку{79}. Це знову втрата 350 тюків хмелю на рік.
Від хвилювання торговець не міг далі говорити. Він підвівся, підійшов до жінки і сказав:
— Кеті, ти зараз же поїдеш зі мною додому. Збирайся.
— Мене всі ці події так хвилюють, — сказав він за хвилину вибачливим тоном, — а колись я був зовсім
