пащеку слив’янки, щоб він був трохи напідпитку, і пес одразу стає жвавий, веселий, радісно гавкає і родичається з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовніше ось що: треба говорити і говорити до покупця, аж поки не заб’єте йому памороки. Якщо хтось хоче купити болонку, а ви не маєте нічого іншого, крім якогось мисливського пса, то треба вміти переконати покупця, аби він замість болонки повів додому мисливського пса, а якщо випадково маєте лише пінчера, а є покупець на лихого німецького сторожового дога, то ви повинні так одурманити його, щоб він замість дога відніс в кишені цього маленького пінчера. Колись, як ще я торгував тваринами, причалапала до мене одна дама. У неї, каже, втік у садок папуга. А там саме перед віллою гралися якісь хлопчаки в індіанців. Вони цього папугу зловили, повидирали йому з хвоста всі пера і прихахулилися ними, немов поліцаї. Той папуга від сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отже, дама хоче купити собі, мовляв, нового папугу, але чемного, не якогось там грубіяна, що вміє тільки лаятися. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було і я не знав, де б його дістати. А вдома у мене був злий і зовсім сліпий бульдог. То я, пане оберлейтенанте, мусив ту паню переконувати від четвертої години по обіді аж до сьомої вечора, поки вона не купила замість папуги цього сліпого бульдога. Це було гірше, ніж якась там дипломатична ситуація. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопці лише спробують і йому хвоста висмикати», і більше я з тією панею не мав оказії розмовляти. Вона через того бульдога мусила виїхати з Праги, бо він перекусав геть усіх в домі. Дістати порядну тварину, пане оберлейтенанте, хоч вірте, хоч не вірте, це вам не мед лизати…
— Я дуже люблю собак, — сказав надпоручник. — Деякі мої приятелі, які тепер на фронті, взяли з собою псів. Потім писали мені, що війна в товаристві такої вірної відданої тварини не зовсім і погана. Як видно, ви добре знаєте всі породи псів, і думаю, коли б я мав пса, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я б хотів мати хорошого друга — пса. Був у мене колись пінчер, але не знаю…
— На мою думку, пане оберлейтенанте, пінчер дуже мила собачка, правда, він не кожному подобається, бо щетинистий і має таку шорстку бороду на морді, що аж скидається на звільненого арестанта. Пінчери такі зачучварені, що аж гарні, а при тому дуже розумні. Куди там пхатися із своїм рилом до них придуркуватому сенбернарові. Вони ж хитріші за фокстер’єрів. Я знаю одного…
Надпоручник Лукаш поглянув на годинник і перервав Швейкове базікання.
— Вже пізно, мені треба виспатися. Завтра знову в казарми. Отже, можете цілий день пожертвувати на те, щоб знайти мені якогось пінчера.
Він пішов спати, а Швейк ліг у кухні на диван і почитав ще газету, яку надпоручник приніс з казарми.
— Он як, — казав сам собі Швейк, з цікавістю проглядаючи новини дня. — Султан нагородив кайзера Вільгельма воєнною медаллю, а я таки дотепер ще не маю навіть малої срібної.
Він задумався і зненацька зірвався з місця.
— Мало не забув! — І пішов до кімнати надпоручника, який вже міцно спав. Швейк збудив його:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви не дали мені жодного наказу щодо тієї кицьки.
Напівсонний надпоручник перевернувся на другий бік і промимрив:
— Три дні домашнього арешту, — і знову заснув.
Швейк тихо вийшов з кімнати, витягнув нещасну кицьку з-під дивана і сказав їй:
— Маєш три дні домашнього арешту. Абтретен!
І ангорська кицька знову полізла під диван.
Швейк саме збирався на розшук будь-якого пінчера, коли подзвонила якась молода дама і побажала говорити з надпоручником Лукашем. Біля неї стояли дві важкі дорожні валізи, і Швейк встиг ще помітити каптур носильника, який вже йшов сходами вниз.
— Нема вдома, — твердо сказав Швейк. Але молода дама була вже в передпокої і категорично наказала: — Внесіть валізи у кімнату.
— Без дозволу пана надпоручника і пальцем не ворухну, — сказав Швейк, — пан надпоручник заборонив без його дозволу будь-що робити.
— Ви здуріли! — вигукнула молода пані. — Я приїхала до пана надпоручника в гості.
— Про ніяке їхання в гості я нічого не знаю, — відповів Швейк. — Пан надпоручник зараз на службі, повернеться аж вночі, а я отримав наказ дістати пінчера. Про жодні валізи і про жодну даму мені нічого невідомо. Тепер я замикаю квартиру, і тому дуже прошу вас, пані, аби ви ласкаво ушилися. Мені ніхто про таке і словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирі чужу особу, яку вперше бачу. На нашій вулиці у кондитера Бєльчицького залишили в хаті одного мацапуру, а він відчинив шафу із речами і дряпонув. Я, боронь Боже, про вас нічого поганого не думаю, — продовжував Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилася і плаче, — ви ж, певно, самі розумієте, залишатися тут вам не можна. Я доглядаю квартиру. А хто відповідає тут за кожну дрібницю? Я! Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо поки я не дістану наказу від пана надпоручника — і рідного брата не знаю. Мені дійсно прикро так розмовляти з вами, але в армії мусить бути порядок.
Тим часом молода дама трохи отямилась, витягла з торбинки візитну картку, написала кілька рядків олівцем, вклала в гарненький конвертик і боязко сказала:
— Віднесіть це пану надпоручникові, а я тим часом почекаю тут на відповідь. Ось вам п’ять крон за труд.
— З цього дива не буде пива, — відповів Швейк, ображений впертістю несподіваної гості. — Сховайте собі тих п’ять крон. Ось я кладу їх на крісло, а якщо вже так хочете, ходімо разом до казарми, почекаєте там, я це ваше писаннячко віддам і принесу відповідь, але тут вам чекати аж ніяк не можна.
Сказавши це, він втягнув валізи до передпокою і, видзвонюючи ключами, наче якийсь замковий ключар, значуще сказав, ідучи до дверей:
— Замикаємо!…
Молода дама, зрозумівши безнадійність ситуації, вийшла в коридор. Швейк замкнув двері і пішов попереду. Гостя дріботіла за ним, як песик, і наздогнала його аж біля тютюнової крамниці, куди Швейк зайшов купити цигарок.
Далі вона вже йшла поруч, намагаючись зав’язати розмову.
— Ви це направду віддасте?
— Коли сказав, що віддам, то віддам. — І знайдете пана надпоручника?
— Не знаю.
Вони знову йшли мовчки поруч. Аж трохи згодом супутниця Швейка знову почала говорити.
— То ви гадаєте, що можете і не знайти пана надпоручника?
— Ні, не гадаю.
— А де, на вашу думку, він міг би бути?
— Не знаю.
На якийсь час розмова урвалася, аж поки її не відновило питання молодої дами:
— Ви листа не загубили?
— Поки що не загубив.
— Так ви його все-таки віддасте панові надпоручнику?
— Так.
— А знайдете його?
— Я вже сказав, що не знаю, — відповів Швейк. — Просто дивно, як люди можуть бути такі цікаві і без угаву питатися про одну і ту ж річ. Це все одно, коли б я зупиняв на вулиці кожного другого і питався, чи не скажете, котрий сьогодні день?
На цьому всі спроби домовитися із Швейком остаточно провалилися, і далі до казарми вони йшли, мов у рот води набрали. Лише коли зупинилися біля самих казарм, Швейк попросив молоду даму почекати, а сам пустився з вартовим у розмову про війну, з чого молода дама, певне, мала велику втіху, бо з дуже нещасним виглядом нервово ходила по тротуару, бачачи, що Швейк продовжує свою розмову з такою придуркуватою міною, яку можна лише побачити на фотографії, вміщеній в той час в «Літописі світової війни» з підписом: «Наслідник австрійського трону розмовляє з двома пілотами, що збили російський аероплан».
Швейк сів на лавку біля воріт і доводив, що на Карпатському фронті наступ наших військ провалився, але, з другого боку, комендант Перемишля генерал Кусманек прибув у Київ. Що ж до Сербії, то в наших руках залишилося ще одинадцять фортифікованих точок, і серби не зможуть довго гнатися за нашими
