спокійний.
Коли його дружина вийшла одягнутися, він тихо сказав надпоручникові:
— Вона такі коники викидає не вперше. Минулого року втекла з одним позаштатним учителем, і я знайшов їх аж у Загребі. При тій нагоді я уклав з міським загребським броваром угоду на 600 тюків хмелю. Що й казати. Південь завжди був криницею з золотим дном. Наш хміль йшов аж до Царгорода. Сьогодні ми напівзнищені. Якщо влада обмежить варіння пива, то це нас остаточно доконає. І, запалюючи запропоновану цигарку, в розпачі сказав:
— Одна лише Варшава брала у нас 2370 тюків хмелю, а найбільше августіянська броварня. Представник її щороку гостював у мене. Хоч з мосту та в воду! Добре, хоч дітей не маю!
Цей логічний висновок відносно щорічних відвідин представника августіянської броварні у Варшаві викликав у поручника делікатний усміх. Торговець хмелем помітив це і тому продовжував далі:
— Угорські броварні в Шопроні і в Великій Каніжі купували у моєї фірми щорічно в середньому 1000 тюків хмелю для своїх експортних ґатунків пива, які вивозили аж до Александрії. Нині, через блокаду, не хочуть робити ніяких замовлень. Я їм віддаю хміль на 30 відсотків дешевше, а вони досі не купили й жодного тюка. Застій, упадок, біда, а ще до цього і домашній клопіт.
Торговець хмелем замовк. Мовчанку порушила пані Кеті, вже готова у дорогу:
— А як буде з моїми валізами?
— Я пришлю по них, Кеті, — вдоволено сказав торговець хмелем, радіючи, що все скінчилося без скандалу і обурливих сцен. — Якщо маєш охоту зробити ще якісь закупи, то нам час вже вирушати. Поїзд відходить двадцять по другій.
Обоє по-дружньому розпрощалися з надпоручником.
Торговець хмелем, радий, що ця історія вже скінчилася, виходячи з передпокою, сказав надпоручникові: — Якщо вас, не дай Бог, на війні поранить, приїжджайте до нас відпочити. Будемо піклуватися коло вас якнайсумлінніше.
Повернувшись до спальні, де пані Кеті одягалася у дорогу, надпоручник знайшов на умивальнику 400 крон і записку:
Надпоручник Лукаш на хвилю застиг з тим листом у руках, а потім поволі подер його на шматки. З усмішкою глянув на гроші, залишені на умивальнику, і, побачивши, що в хвилюванні Кеті забула на столику перед дзеркалом гребінчик, додав його до своїх фетишів реліквій.
Опівдні повернувся Швейк, який ходив шукати стаєнного пінчера для надпоручника.
— Швейку, — сказав надпоручник. — Вам поталанило. Дама, яка в мене мешкала, вже поїхала. Її забрав чоловік. А за всі послуги, які ви їй робили, вона залишила на умивальнику 400 крон. Вам треба гарно їй подякувати, а також її чоловікові, бо, власне, це його гроші, які вона взяла з собою на дорогу. Я зараз продиктую вам листа. І продиктував:
— Ну, пишіть же далі, Швейку, чого ви крутитеся, начебто вам вугілля в штани насипали. На чому я зупинився? — І відсилаю її… — тремтячим, сповненим трагізму голосом прошепотів Швейк.
— Так, добре:
Готово?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, бракує дати… — 20 грудня 1914 року. Так. А тепер заадресуйте конверт, візьміть цих чотириста крон, віднесіть їх на пошту і відішліть на цю адресу.
Надпоручник Лукаш почав весело насвистувати арію з оперети «Розведена пані».
— Ще одне, Швейку, — сказав надпоручник, коли Швейк збирався на пошту. — Що з тим собачкою, ви вже ходили його шукати?
— Маю вже на одного зуб, пане оберлейтенанте, дуже гарне звірятко. Але важко буде його добути. Думаю, завтра все ж таки приведу. Кусається!
Надпоручник Лукаш останнього слова не почув, а воно ж мало таке велике значення. «Ця потвора кусала, як скажена, — хотів ще раз повторити Швейк, але врешті подумав: «Що, власне, надпоручникові до того? Хочеться йому пса, матиме його!»
Легко сказати: «Приведіть мені пса!», але не легко його привести, бо власники дуже бережуть своїх собак, навіть і не чистокровних. Навіть звичайною цуцика, який нічого іншого не робить, лише гріє ноги якійсь старій бабуні, власник любить і не дасть скривдити.
Пес, особливо чистокровний, очевидно, інстинктивно передчуває, що одного чудесного дня його викрадуть в пана. Він безперестанку живе в страху, боячись попасти у руки злодіям, які обов’язково його викрадуть. Наприклад, на прогулянці пес, відбігши від хазяїна, спочатку веселий, грайливий, бавиться з іншими псами, безстидно лізе на них, вони на нього, обнюхує придорожнє каміння, задирає ніжку на кожному розі і навіть на кошики перекупок з картоплею. Одним словом, надзвичайно тішиться життям, і світ здається йому таким гарним, як юнакові після отримання атестату зрілості.
Та його грайливий настрій, як ви спостерігаєте, раптово зникає: пес відчуває, що заблукав, і його охоплює розпач. Переляканий, він бігає по вулиці, нюхає повітря, скавучить. Нарешті, втративши всяку надію і підібгавши хвіст поміж ноги, прищулює назад вуха і жене серединою вулиці, куди ноги несуть.
Якби він міг говорити, мабуть, репетував би на весь голос: «Ой, падоньку, що ж то буде? Мене хтось вкраде!»
Чи доводилось вам коли-небудь бувати у псарні і бачити там перепуджені собачі створіння? Всі вони крадені. Велике місто виплекало особливий вид злодіїв, що живуть виключно з крадіжки собак. Існують породи маленьких салонних песиків, карликові тер’єри, завбільшки з рукавичку, які вміщуються в кишені пальта або у дамській муфті, їх там і носять. Але злодії навіть і звідтіля примудряються бідолашку висмикнути.
Злого німецького плямистого дога, який оскаженіло стереже приміську віллу, вкрадуть уночі. Поліцейського собаку поцуплять у детектива просто з-під носа. Якщо ведете собаку на повідку, переріжуть вам ремінчик і вмить — немов крізь землю проваляться: ви ошелешено витріщаєтеся на обривок, — а пса немає. П’ятдесят відсотків псів, які зустрічаються по вулицях, вже кілька разів міняли своїх господарів, і часто через кілька років ви можете купити свого власного пса, вкраденого у вас ще цуциком під час прогулянки. Найбільша небезпека бути вкраденими загрожує собакам, коли їх виводять на вулицю за малою або великою потребою. Найбільше їх пропадає саме під час виконування останнього акту. Тому кожний собака при цьому обережно оглядається на всі боки. Існує кілька способів крадіжки псів. Їх крадуть або прямо — це щось на зразок кишенькової крадіжки, — або нещасну істоту підступно підманюють до себе. Собака — створіння вірне… але лише в читанці або в підручнику природознавства. Дайте найвірнішому псові понюхати смаженої кінської ковбаси, і він уже пропащий. Тут же забуває про свого пана, поруч якого йде, обертається і, як заворожений, йде за вами, причому з рота в нього капає слина, і, передчуваючи велику насолоду від ковбаси, він привітно крутить хвостом, потягує ніздрями, як найбуйніший жеребець, коли його підводять до кобили.
