На Малій Страні біля Замецьких сходів пристановилася невеличка пивна. Одного дня в її півтемному кутку сиділи двоє: вояка і цивільний. Схилившись один до одного, вони таємниче шепотілися і скидалися на змовників часів Венеціанської республіки.
— Щодня о восьмій зранку, — пошепки говорив цивільний до вояки, — ходить з ним служниця на ріг Гавлічкової площі в бік парку. Але він, потвір, кусає, як навіжений. Погладити себе не дасть. І, ще ближче нахилившись до вояки, зашепотів йому на вухо:
— Навіть ковбаски не жере.
— А смажену? — І смажену не жере!
Обидва сплюнули.
— Так що ж ця потвора жере?
— А біс її знає. Бувають такі розпещені і гладкі пси, чисто, як той архієпископ.
Вояка з цивільним цокнулись склянками, і цивільний пошепки повів далі:
— Один чорний шпіц — він до зарізу потрібний був мені для псарні над Кламовкою — не хотів взяти від мене ковбаску. Я никав за ним цілих три дні, поки мені не урвався терпець, і я запитав пані, яка з тим собакою прогулювалась, від чого той пес такий гарний? Що він їсть? Паню немов хто по серцю погладив, вона і каже: «Песик найбільше любить котлети». Отож я йому й купив відбивну котлету. Це, напевно, буде найкраща, думав я. А він, стерво собаче, ані не моргнув на неї, бо котлета була теляча. А пса привчили до свинини. Треба було купити йому свинячу котлету. Дав я йому понюхати і побіг. Пес за мною. Панійка у вереск: «Пунтіку, Пунтіку!» Але куди там, Пунтікові не до того. За котлетою погнався аж за ріг, а там я йому ланцюжок на шию. На другий день він уже був у псарні над Кламовкою. Під шиєю в нього був жмуток білих волосків, то йому їх пофарбували начорно, і ніхто його не впізнав. Але інші пси, скільки їх у мене не було, всі ловилися на кінську смажену ковбаску. Ти б також найкраще зробив, якби спитав її, що цей пес любить їсти. Ти вояка, до того ж ставний, і вона тобі про це скоріше розповість. Я вже її питав, але вона на мене так глянула, немов хотіла проковтнути: «А що це вас обходить?» Вона з себе не дуже то гарна, мавпа та й годі. Але з воякою пуститься в розмову.
— Та чи справді це чистокровний пінчер? Мій оберлейтенант іншого не хоче.
— Гарний пінчер. Гнідосіробілий. Чистокровний, так, як ти — Швейк, а я — Благнік. Мені б тільки взнати, що він їсть, а там я його підману і приведу до тебе.
Обидва приятелі знову цокнулися. Ще коли Швейк перед війною жив з продажу собак, Благнік їх йому постачав. Це була досвідчена людина, і як про нього говорили, купував тихцем у гицлярні підозрілих собак і знову їх продавав. Навіть одного разу дістав сказ, і в інституті Пастера у Відні почував себе як вдома. Зараз він вважав своїм обов’язком безкорисливо допомогти воякові Швейку. Благнік знав усіх собак в цілій Празі і її околицях, а говорив тихо тому, щоб не зрадити себе перед шинкарем, у якого півроку тому виніс під полою щеня такси, давши йому під пальтом поссати молока з дитячої соски. Дурне щеня, певно, вважало його за свою «маму» і ані писнуло.
Благнік принципово крав лише чистокровних собак і міг би бути судовим експертом у песячих справах. Він постачав їх усіма способами і псарням, і приватним особам. Бувало, коли йшов вулицею, то вкрадені ним свого часу собаки зачинали гарчати на нього. Не один мстивий пес задирав позаду нього ніжку і кропив Благнікові штани, коли той стояв десь біля вітрини.
О восьмій годині ранку можна було побачити, як бравий вояка Швейк прогулюється на розі Гавлічкової площі біля парку. Він очікував служницю із пінчером. Нарешті дочекався.
Повз нього пробіг вусатий наїжачений пес, з колючою шерстю і мудрими чорними очима. Він був веселий, як всі пси, що відбули свою потребу, і ганявся за горобцями, які снідали конячим послідом на вулиці.
Потім повз Швейка пройшла та, обов’язком якої було пильнувати пса. Це була дівчина в літах, з гарно заплетеним у віночок волоссям. Вона підсвистувала на пса, крутила ланцюжком і елеґантним гарапником. Швейк заговорив до неї:
— Пробачте, ласкава слєчно[60], як пройти на Жижків?
Вона зупинилася, поглянула, чи немає тут якоїсь каверзи, та добродушне лице Швейка впевнило її, що цей жовнірик таки справді хоче йти на Жижків. Вираз її обличчя пом’якшав, і дівчина радо пояснила йому, як на той Жижків треба йти.
— Я тільки недавно переведений до Праги, я не тутешній, з провінції. Ви також не з Праги?
— Я з Воднян.
— Так ми з вами майже сусіди, — відповів Швейк. — Я з Протівіна.
Це знання географії Південної Чехії, набуте Швейком колись на маневрах, сповнило серце дівчини теплом рідного краю.
— То ви, певно, знаєте в Протівіні на площі різника Пейхара?
— Чому ж би мені його не знати. Це мій брат. Його там у нас усі люблять. Він дуже добра людина, послужлива, продає добре м’ясо і чесно важить.
— А ви часом не будете сином Яреша? — спитала дівчина, починаючи симпатизувати незнайомому воякові.
— Точнісінько так.
— А котрого Яреша, того, що з Кирча біля Протівіна, чи цього з Ражіц?
— З Ражіц.
— Ну як він там? Ще розвозить пиво?
— Розвозить.
— Але вже йому, мабуть, давно шістдесятка минула?
— Шістдесят вісім сповнилося цього року навесні, — відповів спокійно Швейк. — Завів собі пса і тепер кум королю. Пес сидить на волі і пильнує. Якраз такий собака, як ось там той, що горобців ганяє. Гарненький песик, дуже гарненький.
— Він наш, — пояснила йому нова знайома. — Я служу тут у пана полковника. Ви, може, знаєте нашого пана полковника?
— Знаю, дуже інтеліґентний пан. У нас в Будейовіцах також був один такий полковник.
— Наш пан — суворий. Коли недавно прийшла вістка, що нас у Сербії добре одвохрили, він прийшов додому такий розтриюджений, що поскидав зі столу у кухні всі тарілки, а мене хотів прогнати з роботи.
— Так це ваш песик, — перебив її Швейк. — Яка шкода, що мій оберлейтенант не може стерпіти жодного пса, а я ж так люблю собак! — Замовк, а потім зненацька вигукнув: — Але не кожний собака все їсть.
— Наш Фокс страшно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м’яса, тепер знову їсть.
— А що він найбільше любить?
— Печінку, варену печінку.
— Телячу чи свинячу?
— Йому однаково, — засміялась Швейкова «землячка», сприйнявши останні слова за невдалу спробу сказати щось дотепне.
Ще хвилину вони прогулювалися, потім до них приєднав ся і пінчер, якого служниця взяла на ланцюжок. Пінчер ставився до Швейка дуже недовірливо: намагався бодай намордником розірвати йому штани і вистрибував на нього. Та раптом, немов відчувши, що у Швейка на думці, перестав стрибати і, засмучений, збентежено поплентався далі, спідлоба дивлячись на Швейка, немов хотів би сказати: «Отже і мене це лихо не мине».
Потім дівчина розповіла Швейкові, що кожного вечора о шостій годині вона приходить сюди з псом, що не вірить жодному мужчині з Праги і раз уже давала в газетах оголошення про бажання вийти заміж. Зголосився якийсь слюсар, запевняв, нібито має серйозні наміри, але виманив від неї 800 крон на якийсь винахід і зник. На селі люди куди чесніші. Коли б вона виходила заміж, то тільки за людину з провінції і тільки по війні. Воєнні шлюби вона вважає за дурницю, бо звичайно така жінка залишається вдовою.
Швейк пообіцяв прийти о шостій годині і почимчикував до приятеля Благніка, аби поінформувати його, що пес жере будь-яку печінку.
— Почастую його воловою, — вирішив Благнік. — На цю я вже зловив сенбернара фабриканта Видри, надзвичайно відданого собаку. Завтра приведу тобі пса в повному порядку.
