слова:
«Отже, вікно, панове, так. А ви знаєте, що таке вікно?» Або: «Дорога, яка має по обох боках рови, називається битим шляхом. Так, панове. Знаєте, що таке рів? Рів — це розкопка, над якою працює багато людей. Це заглибина. Так. Працюють мотиками. Знаєте, що таке мотика?»
Хворів на манію висвітлювання і робив це з таким захопленням, немов якийсь винахідник, що оповідає про свій винахід.
— Книжка, панове, це велика кількість різного формату нарізаних чверток друкованого паперу, складеного докупи, оправленого і склеєного. Так. Знаєте, панове, що таке клей? Клей — це клейстер.
Полковник був такий безмежний ідіот, що офіцери його здалеку обминали. Тільки б не чути, що тротуар відмежовує брук і являє собою підвищену бруковану смугу біля фронтону дому. Що таке фронтон дому? А фронтон дому — це та частина, яку бачимо з вулиці або тротуару. Задньої частини дому з тротуару не видно, і в цьому маємо можливість зараз же переконатися, якщо вийдемо на брук.
Якось він навіть хотів продемонструвати цю надзвичайну річ. Однак, на щастя, попав під колеса. Від того часу збаранів ще більше. Спиняв офіцерів і заводив з ними безконечно довгі розмови про амулети, сонце, термометри, пончики, вікна і поштові марки.
Було дуже дивно, яким чином цей ідіот міг відносно швидко посуватися в чинах і мати за своєю спиною дуже впливових людей, як, наприклад, кадрового генерала, бо той підтримував цього неперевершеного у військових справах нездару.
Під час маневрів витівав із своїм полком неймовірні дива. Ніколи нікуди не приходив своєчасно. Водив полк у колонах проти кулеметів, а колись на цісарських маневрах у Південній Чехії трапилося навіть так, що зовсім із полком загубився і опинився з ним аж у Моравії, де товкся ще кілька днів, хоч маневри вже скінчилися і всі частини повернулися до казарм. Це минулося йому безкарно.
Його приятельські взаємини з генералом і з іншими, не менш тупими військовими вельможами старої Австрії, принесли йому різні відзнаки і медалі. Він їх вважав великою честю і дивився на себе як на найкращого вояку, стратега і теоретика всіх військових наук під сонцем.
На оглядах полку заводив розмови з солдатами і питав їх завжди те ж саме:
— Чому гвинтівки, прийняті в армії на озброєння, називаються манліхерками {80}?
В полку мав прізвисько «manlichertrottel»[63], був надзвичайно мстивий, нищив підлеглих офіцерів, коли вони йому не подобалися, а якщо хтось хотів одружитися, він посилав його у вищі інстанції разом з дуже поганими рекомендаціями від себе.
Полковникові бракувало половини лівого вуха, яке йому ще змолоду відсік його противник на дуелі заради звичайного ствердження правди, що Бедржих Краус фон Ціллерґут — це найбільший ідіот.
Проаналізувавши його духовні здібності, прийдемо до переконання, що вони були анітрохи не кращі за ті, які прославили Габсбурґа, Франца Йосифа, з його кінським обличчям, як завершеного ідіота. Та ж сама манера говорити, та ж неперевершена наївність.
На одному банкеті в офіцерському клубі полковник Краус фон Ціллерґут, коли говорили про Шіллера, ні з того ні з цього проголосив:
«Я, панове, вчора бачив, як локомотивом тягнули паровий плуг. Зважте, панове! Локомотивом, і то не одним, а двома. Бачу — дим, наближаюсь, а це паровик, а на другому боці — другий. Скажіть мені, панове, чи ж це не комічно? Два локомотиви, немовби одного не було досить».
Замовк. А за хвилину додав:
— Якщо бензин вийде, автомобіль обов’язково мусить зупинитися. Це я також учора бачив, а потім ще базікають про інерцію, панове. Не їде, стоїть, не рушиться з місця, бо не мав бензину. Невже ж це не комічно?
В парі з тупістю йшла його побожність. У нього в квартирі був свій хатній олтар. Полковник часто ходив до сповіді і на причастя у костел св. Ігнатія. Від початку війни він молився за перемогу австрійської і німецької зброї. Християнство і мрії про германську геґемонію у нього зливалися в одне ціле. Бог повинен був допомогти Австрії і Німеччині відібрати багатства і землі переможених.
Кожного разу, читаючи у газетах, що знову привезли полонених, він скаженів.
— Навіщо сюди возити полонених, — говорив він. — Їх треба всіх постріляти. Без милосердя! Треба танцювати поміж трупами! Все цивільне населення у Сербії спалити до ноги! Дітей поколоти багнетами!
Він нітрохи не був гірший від німецького поета Фірордта{81}, автора збірки воєнних віршів, у яких він закликав, щоб Німеччина ненавиділа і вбивала з залізною душею мільйони французьких дияволів:
Скінчивши навчання в школі волонтерів, надпоручник Лукаш вийшов з Максом трохи прогулятися.
— Дозволю собі звернути вашу увагу, пане оберлейтенанте, — занепокоєно сказав Швейк, — цього собаку треба добре берегти, щоб не втік. Йому може захотітися до старої хати, і він від вас втече, якщо ви спустите з повідка. А також я б вам не радив водити його через Гавлічкову площу — там тиняється один лютий, страшно кусючий різницький пес з ресторану «Марійський образ»{82} . Коли в його районі з’являється чужий собака, він боїться, аби той йому щось не зжер. Він такий, як той жебрак біля св. Гаштала[64].
Макс весело підстрибував і крутився під ногами надпоручникові, заплутуючи повідок навколо шаблі, і проявляв незвичайну радість, що йде на прогулянку.
Вийшовши на вулицю, надпоручник Лукаш почимчикував на Пржикопи, де на розі Панської вулиці{83} мав зустрітися з одною дамою. Його обсіли службові думки. Роздумував, про що має завтра викладати волонтерам у школі. Як визначити висоту якоїсь гори. Чому подаємо завжди висоту від рівня моря. Як за висотою над рівнем моря визначити висоту гори від основи. Якого чорта військове міністерство включає такі речі до шкільної програми? Це ж для артилерії, а крім того, є ж карти генерального штабу. Коли ворог буде на височині 312, не буде часу розмірковувати, чому висота горбка вираховується від рівня моря, або вираховувати висоту цього горбка. Поглянемо на карту і побачимо.
Коли Лукаш саме доходив до Панської вулиці, його думки перервало гостре «Halt!»[65].
Водночас з «гальт» собака спробував вирватися разом із повідком з його рук і з радісним гавканням кинувся до тієї людини, яка гостро сказала «гальт».
Перед надпоручником стояв полковник Краус фон Ціллерґут. Надпоручник Лукаш козирнув і виструнчився перед полковником, виправдуючись, що не помітив його.
Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти.
Вважав, що козиряння — це щось, від чого залежить успіх війни і на чому побудована вся військова сила. Любив говорити: «В козиряння солдат повинен вкладати всю душу». Це був блискучий капральський містицизм.
Наполягав, аби той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно.
Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: «Здоров!» — він власноручно водив у казарми, щоб їх покарати.
Для нього не мало значення: «Я не бачив».
— Солдат, — говорив він, — повинен свого начальника шукати в юрбі і ні про що інше не думати, лише про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Вмираючий на полі бою повинен
