Благнік дотримав слова. Коли перед полуднем Швейк уже скінчив прибирати квартиру, за дверима почувся гавкіт і Благнік втягнув до кімнати пінчера. Той опирався і був ще більше розкуйовджений, ніж його розкуйовдила природа.
Пінчер дико кидав очима на всі боки і дивився так похмуро, що нагадував голодного тигра в клітці, перед яким стоїть вгодований відвідувач зоологічного парку. Він клацав зубами і гарчав, немов говорив: «Розірву, проковтну!»
Пса прив’язали до кухонного стола, і тоді Благнік розповів, як відбулася крадіжка.
— Я навмисне йшов повз нього, тримаючи загорнену в папір варену печінку. Він почав нюхати і стрибати на мене. Я нічого не дав, а йшов собі далі. Пес — за мною. Біля парку я звернув до Бредовської вулиці і там дав йому перший шматочок. Жер на ходу, щоб не втратити мене з очей. Я звернув до Їндржиської, де дав йому нову порцію. А потім, коли він вже нажерся, я прив’язав його на ланцюжок і потягнув через Вацлавську площу на Виногради, аж до Вршовіц. Дорогою він витинав мені різні фортелі. Коли переходив трамвайну лінію, ліг на рейки і ані руш. Можливо, хотів, щоб його переїхав трамвай. Я приніс зі собою також чистий бланк родоводу, купив його в паперовій крамниці Фукса. Ти ж, Швейку, вмієш підробляти родоводи?
— Він повинен бути написаний твоєю рукою. Напиши, що собака походить з Ляйпціґа, з псарні фон Бюлоф. Батько Арнгейм фон Кальсберґ, мати Емма фон Траутенсдорф, по батькові Зіґфрід фон Бузенталь. Батько дістав першу нагороду на Берлінській виставці стаєнних пінчерів у 1912 році. Мати відзначена золотою медаллю Нюрнберзького товариства вирощування породистих собак. Скільки йому, на твою думку, років?
— По зубах — два роки.
— Пиши півтора.
— Погано обрубані вуха, Швейку. Поглянь на них.
— Тут можна знайти вихід. Як треба буде — ще підріжемо. Спершу хай звикне до нас. Бо коли б це зробити тепер, він би ще більше осатанів.
Вкрадений пінчер люто гарчав, сопів, метався, потім ліг з виваленим язиком і змучено чекав, що з ним буде далі. Пінчер поволі заспокоювався, лише інколи жалісно скавчав. Швейк поставив перед ним рештку печінки, яку віддав Благнік, але пес і не доторкнувся до неї, лише кинув докірливий погляд і так подивився на обох, немовби хотів сказати: «Я вже на цьому попікся, жеріть самі».
Пес лежав, здавшись на волю Божу, вдаючи, ніби дрімає. Потім нараз щось йому стукнуло в голову, він став на задні лапки і почав проситися.
На Швейка ця зворушлива сцена зовсім не справила враження.
— Ляж! — крикнув він на бідолаху. Той знову ліг і жалісно заскавучав.
— Яке йому ім’я вписати до родоводу? — спитав Благнік.
— Його звали Фоксом, то треба підібрати щось подібне, аби на нього відзивався.
— Назвемо його, наприклад, Макс. Подивися, Благніку, як наставляє вуха. Максе, встань!
Нещасний пінчер, якого позбавили домівки та імені, встав, чекаючи дальших наказів.
— Думаю, його треба відв’язати, — вирішив Швейк, — побачимо, що з того буде.
Коли пінчера відв’язали, він зразу кинувся до дверей і тричі коротко загавкав на клямку, очевидно, покладаючись на великодушність цих безжалісних людей. Бачачи однак, що вони не хочуть розуміти його прагнень видобутися на вулицю, пінчер зробив під дверима баюрку, переконаний, що тепер його обов’язково викинуть, так, як колись замолоду з ним робили, коли полковник вчив його гостро, по-військовому, бути охайним.
Замість цього Швейк зауважив:
— Ого, він з біса розумний, це просто шмат єзуїта. — Він перетягнув Фокса ремінцем і натовк у баюрку мордочкою, так що пес довго не міг облизатись.
Пес заскиглив з такої ганьби і став бігати по кухні, як посолений, винюхуючи в розпачі свій власний слід. Потім ні з того ні з цього підбіг до стола, з’їв кинуті йому на землю рештки печінки і після всіх своїх пригод ліг біля печі і заснув.
— Скільки я тобі винен? — спитав Швейк, прощаючись з Благніком.
— Які можуть бути між нами рахунки? — лагідно сказав Благнік. — Для старого друга зроблю все, особливо, коли він на військовій службі. Бувай, друже. Тільки не води його ніколи через Гавлічкову площу, а то може трапитись якесь нещастя. Коли потребуватимеш ще якогось собаку, знаєш, де я живу.
Швейк дозволив Максові як слід виспатись, а сам тим часом купив у різника чверть кілограма печінки, зварив її і, поклавши собаці під ніс ще теплий шматок, почав чекати, аж поки той прокинеться.
Макс почав спросоння облизуватися, далі потягнувся, понюхав печінку і проковтнув її. Потім підійшов до дверей і повторив свою спробу з гавканням на клямку.
— Максе, — гукнув до нього Швейк, — ходи до мене.
Пес підійшов з недовір’ям. Швейк узяв його на коліна, погладив, і тут Макс вперше приязно заметляв решткою свого відтятого хвоста, цапнув зубами Швейкову руку, потримав її в пащеці та мудро поглянув на нього, немовби кажучи: «Тут вже нічого не вдієш, я знаю, справа програна».
Швейк, гладячи його, почав оповідати ніжним голосом:
— Був собі раз один песик, називався Фокс і жив він у одного полковника. Служниця водила його на прогулянку. Та ось прийшов один пан і того Фокса вкрав. Потрапив Фокс на військову службу до одного оберлейтенанта, і там йому дали ім’я Макс. Максе, дай лапку! Так, бачиш, дурний осле, будемо добрими друзями, якщо ти будеш чемний і слухняний; а як ні — війна між нами! Запекла!
Макс зіскочив із Швейкових колін і почав весело стрибати навколо нього. Ввечері, коли надпоручник повернувся з казарми, Швейк і Макс були вже найкращими друзями.
Поглядаючи на Макса, Швейк філософськи думав: «Коли добре поміркувати, то й кожен солдат також украдений зі свого дому».
Надпоручник Лукаш був приємно вражений, побачивши Макса. А той в свою чергу проявляв велику радість, що знову бачить людину з шаблею.
На запитання, звідки Швейк дістав собаку, скільки коштує, Швейк зовсім спокійно відповів, що цього пса йому подарував один приятель, якого щойно взяли до війська.
— Чудово, Швейку, — сказав надпоручник, граючись із Максом, — першого числа дістанете від мене п’ятдесят крон за пса.
— Не можу їх прийняти, пане оберлейтенанте.
— Швейку! — суворо сказав надпоручник. — Коли ви поступали на службу до мене, я вам пояснив, що ви повинні беззаперечно слухатись. Якщо я вам кажу, що дістанете п’ятдесят крон, то ви їх мусите взяти і пропити. Що зробите, Швейку, з тими п’ятдесятьма кронами?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я їх проп’ю згідно з наказом.
— А коли б я випадково забув про це, наказую вам, Швейку, відрапортувати мені, що я вам маю дати за пса п’ятдесят крон, зрозуміли? А в цього пса бліх немає? На всякий випадок, викупайте і вичешіть його. Завтра я на службі, але післязавтра піду з ним гуляти.
В той час, як Швейк купав Макса, полковник, колишній його власник, страшенно казився і погрожував, що віддасть до воєнного суду того, хто вкрав пса, накаже його застрілити, повісити, посадити на двадцять років і почекрижити.
— Der Teufel soll den Kerl buserieren![61] — лунало в помешканні полковника, аж шибки дзвеніли. — Mit solchen Meuchelmordern werde ich bald fertig[62].
Над Швейком і надпоручником Лукашем нависла катастрофа.
Катастрофа
Полковник Бедржих Краус — він по якомусь селу в Зальцбурзі, яке його предки просвистали в XVIII столітті, мав також титул фон Ціллерґут — був гідний подиву дурень.
Говорив лише про давно відомі речі, запитуючи при тому, чи всі розуміють найпримітивніші
