перед своєю смертю козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той, на мій погляд, бестія.
— Пане надпоручнику! — грізним голосом сказав полковник Краус, — молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А по-друге, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими псами на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, — крадений пес!
— Цей пес, пане полковнику… — боронився надпоручник Лукаш.
— Моя власність, пане надпоручнику, — жорстко перебив його полковник, — це мій Фокс!
А Фокс і Макс, згадавши свого старого пана, вигнав нового зовсім із серця і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну учня 6-го класу, любов якого викликала відгомін у серці його ідеалу.
— Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, не личить офіцерській честі! Ви не знали? Офіцер не може купувати пса, не переконавшись, що це не потягне за собою жодних наслідків, — гримав далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який з підлоти почав гарчати на надпоручника і скалити зуби, немовби полковник, показуючи на надпоручника, сказав йому: «Гиджа, бери його».
— Пане надпоручнику, — продовжував полковник, — чи дозволено, на вашу думку, їздити на краденому коні? А ви читали оголошення в «Богемії» і в «Таґблатті», що в мене пропав стаєнний пінчер? То ви не читали оголошення, якого дав ваш начальник до газет?
Полковник сплеснув руками.
— От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна? Полковник дає оголошення, а надпоручник їх не читає.
«Ах, коли б я, старий шкарбуне, міг заїхати тобі по макоїдах», — подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, якими той нагадував орангутанга.
— Ходіть зі мною на хвилину, — сказав полковник. І вони пішли, продовжуючи дуже приємну розмову.
— На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не може трапитись. Гуляти в тилу з краденими собаками — це, очевидно, дуже неприємно. Так! До того ж, прогулюватися з псом свого начальника. І це в той час, коли щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А оголошення не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошуватися сто років, що в мене загубився пес. Двісті років, триста років!
Полковник голосно висякався (це було в нього завжди ознакою великого хвилювання) і сказав:
— Можете прогулюватись далі, — обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським канчуком по полах офіцерської шинелі.
Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: «Гальт!» Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця запасного, який саме думав, що там робить десь вдома його мама, і не помітив його.
Полковник власноручно потягнув піхотинця до казарми, щоб покарати його, обзиваючи його морською свинею.
«Що тому Швейкові зробити? — подумав надпоручник. — Морду йому понівечу, але цього недосить; ремені з нього дерти — і то цьому гультяєві мало». Незважаючи на призначене побачення з дамою, схвильований, розігнався додому.
«Я цього лобуря вб’ю», — говорив він сам собі, сідаючи в трамвай.
Бравий вояка Швейк потанув тим часом у розмові з ординарцем із казарми. Вояка приніс надпоручникові на підпис якісь папери і тепер чекав на нього.
Швейк частував його кавою, і вони обмінювалися поглядами про те, що Австрії жаба цицьки дасть. Говорили про це, як про щось самозрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обоє гойдалися б на шибениці.
— Наш цісар вже, певне, з цього геть очманів, — заявив Швейк. — Він ніколи не мав глузду і за дурну курку, але ця війна його зовсім уконтропупить.
— Він дурний, — переконливо ствердив той з казарми. — Дурний, як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів просто шахрайство. Видрукували без його відома, бо він вже зовсім не годний кумекати.
— Йому кабздець, — доповнив Швейк тоном знавця. — Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан в кнайпі, що в нього дві мамки, і тричі на день найясніший цісар хапається за цицьку.
— Коли б то вже Бог дав, — зітхнув вояка з казарми, — аби нам наклали як слід. Хай би вже раз Австрія присіла.
Продовжуючи розмову, Швейк, на кінець, остаточно засудив Австрію словами: — Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти, — а другий, роблячи з цього практичний висновок, додав: — Якщо попаду на фронт, обов’язково дам драла.
Продовжуючи виловлювати погляди чехів на світову війну, вояка із казарми слово в слово повторив те, що сьогодні чув у Празі: нібито біля Находа{84} чути гармати, і російський цар ось-ось буде вже в Кракові.
Потім розповідали один одному, як збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати дістають цигарки і шоколад.
Далі згадали часи старих воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це також не був мед — воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був в облозі три роки і ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками.
Він збирався виректи ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.
Кинувши страшний нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив вояка і кивнув Швейкові, аби той ішов з ним до кімнати.
Очі надпоручника метали страшні блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до мордобою.
«Насамперед треба йому пару разів затопити в пику, — думав надпоручник, — потім пущу йому юшку з носа, відірву вуха, а далі — побачимо».
А навпроти нього сяяла щиро і добросердечно пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ви втратили кицьку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але у сусідній. Такої чемної і гарної ангорської кицьки вже не знайдете.
«Що мені з ним зробити? — майнуло в голові надпоручника. — Боже ти мій, яка у нього ідіотська міна».
А добросердечні, невинні Швейкові очі зоріли м’яко і ніжно, поєднуючи водночас вираз цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, в порядку і нічого не трапилося, а якщо й трапилося, то це також в порядку. Адже мусить щось діятися.
Надпоручник Лукаш, як ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це планував спочатку, не вдарив. Замахнув кулаком перед його носом і заверещав:
— Ви, Швейку, вкрали пса!
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про жоден такий випадок за останній час не знаю і дозволяю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз кинулося в очі, що ви повернулися без собаки, значить, щось трапилося. Це справді, як-то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.
— Швейку, тварюко, іродове кодло. Заткніть писок. Або ви нечуваний негідник, або верблюд і безглуздий ідіот. Ви тільки і вмієте прикладами сипати, але я вам кажу — ви зі мною не грайтеся. Звідки ви привели цього пса? Де ви його роздобули? Ви знаєте, що він належить нашому полковникові. Коли ми
