канцелярії. Лукаш попрямував до школи волонтерів. Там він сповістив, що найближчими днями відправляється на фронт і з цього приводу влаштовує прощальну вечірку в Неказанці{88}.
Повернувшись додому, значуще спитав Швейка:
— Знаєте, Швейку, що таке маршбатальйон?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, маршбатальйон — це те саме, що маршбатяк, а маршова рота — це маршка. Ми все це скорочуємо.
— Так ось, Швейку, — сказав надпоручник урочистим тоном. — Я вас повідомляю, що поїдете зі мною з маршбатяком, якщо вже так дуже любите скорочення. Але не думайте собі, що на фронті будете вичворювати такі штуки, як тут. Радієте?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, дуже радію, — відповів хвацький вояка Швейк. — Як це буде надзвичайно прекрасно, коли ми обидва разом поляжемо за найяснішого цісаря і його родину.
Післяслово до першої частини «У тилу»
Закінчуючи перший том книжки «Пригоди бравого вояки Швейка» («В тилу»), повідомляю, що незабаром один за одним вийдуть ще два томи: «На фронті» і «В полоні». І в цих дальших томах вояки і населення також будуть говорити і поводити себе, як вони дійсно говорять і поводяться.
Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як вміє. Майстер церемонії доктор Ґут{89} говорить інакше, ніж шинкар Палівець «Під чашею». А цей роман ні підручник салонних манер, ні науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати в товаристві. Це історичний малюнок певної доби.
Якщо треба вжити якогось сильнішого слова, яке дійсно було сказане, я, не вагаючись, подаю його саме так, як воно звучало. Пом’якшувати або заміняти їх крапками вважаю безглуздим лицемірством. Такі слова можна почути і в парламентах. Зовсім справедливо було колись сказано, що добре вихована людина може читати все. Обурюватися природними речами може тільки морально звихнута свинота або рафіновані соромітники, які, керуючись своєю псевдомораллю, не дивляться на зміст, а розлючено кидаються на окремі слова.
Свого часу я читав критичну статтю на якусь новелу. Критик обурювався, що автор написав: «Висякався і витер носа». Це, мовляв, суперечить всьому естетичному, піднесеному, що саме повинна давати народові література.
Це лише невеликий зразок того, які йолопи родяться під сонцем.
Люди, яких виводять з рівноваги міцні слова, це боягузи, бо дійсне життя лякає їх своїми несподіванками, і саме такі слабкі люди — є найбільш шкідливими в галузі культури людського характеру. Вони б виховали народ, як групку сентиментальних людців, онаністів фальшивої культури типу святого Алоїза, про якого в книжці монаха Євстахія оповідається, нібито він, почувши, як хтось гучно випустив гази, почав плакати і заспокоївся лише молитвою.
Такі люди прилюдно обурюються, але з незвичайним захопленням ходять по публічних вбиральнях перечитувати непристойні написи на стінах.
Вживши в книжці кілька сильних висловів, я просто мимохіть зафіксував, як люди дійсно говорять.
Від шинкаря Палівця ми не можемо вимагати, аби він говорив так делікатно, як пані Лаудова{90}, доктор Ґут, пані Ольга Фастрова{91} і цілий ряд інших, які б з радістю зробили з усієї Чехословацької республіки великий салон з паркетом, де б люди ходили у фраках, рукавичках, вишукано говорили і плекали делікатні салонні звичаї, хоч саме під їхньою маскою салонні леви віддаються найгіршим порокам і розпусті.
Користуючись цією нагодою, звертаю увагу, що шинкар Палівець живе. Пережив війну, яку пересидів у тюрмі, і залишився таким, як і був тоді, коли встряв у ту історію з портретом цісаря Франца Йосифа.
Він прийшов мене відвідати, коли прочитав про себе в моїй книжці, і закупив понад двадцять перших номерів, в яких був надрукований початок роману, роздав їх своїм знайомим і таким чином допоміг поширенню книжки.
Щиро радів, що я про нього написав і при тому змалював як відомого грубіяна.
— Мене вже ніхто не переробить, — сказав він мені, — я все життя говорив грубо і те, що думав, і так говоритиму до кінця моїх днів. Не заткну я собі рота серветкою через якогось там дурного вола. Я тепер прославився.
Його самоповага почала зростати. Його ж слава ґрунтується на кількох сильних словах. Але це його цілком задовольняє, і якщо б я, передаючи його мову вірно і точно, звернув увагу, що так, мовляв, не треба говорити (що, звичайно, не було моєю метою), я б зовсім образив цю добру людину.
Сам того не знаючи, невишуканими словами, просто і чесно він висловив огиду чеської людини до бізантинізму. Він носив у крові цю неповагу до цісаря і до делікатних слів.
Живе також і Отто Кац. Цей портрет дійсно відтворив фігуру фельдкурата. Після перевороту він залишив свою професію, залишив фельдкуратство і зараз працює довіреним на одній фабриці бронзи і фарби в Північній Чехії. Написав мені довгого листа, в якому погрожує порахуватися зі мною.
Якась німецька газета надрукувала переклад одного розділу, де фельдкурат змальований таким, як дійсно був. Я його відвідав, і ми дуже добре порозумілися. О другій годині ночі він вже не тримався на ногах, але виголошував проповіді і повторював:
«Я, гіпсові голови, фельдкурат Отто Кац».
Людей типу небіжчика Бретшнейдера, державного детектива старої Австрії, вештається в республіці і по сьогодні дуже багато. Вони надзвичайно цікавляться, хто що говорить.
Не знаю, чи вдасться мені досягнути цією книгою своєї мети. Вже та обставина, що мені довелося почути лайку: «Ти пришелепуватий, як Швейк», — не дуже про це свідчить. Якщо однак слово «Швейк» стане новою лайкою в барвистому вінку лайок, — буду змушений вдоволитися цим збагаченням чеської мови.
Ярослав Гашек
Частина друга
НА ФРОНТІ
Пригоди Швейка в поїзді
В одному з купе другого класу кур’єрського поїзда Прага — Чеські Будейовіце були троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім голомозий пан і Швейк. Останній скромно стояв біля дверей в коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварина і таке інше.
Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.
— У нас вкрали валізу, — дорікав надпоручник Швейкові. — Це легко сказати, матолку.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — тихо обізвався Швейк, — її справді вкрали. На вокзалі
