випадково зустрілись, він його відібрав. Чи знаєте, що це ганьба на весь світ. Так скажіть правду, вкрали ви його чи не вкрали?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я його не крав.
— А ви знали, що це крадений собака?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я знав, що цей собака крадений.
— Господи Боже, Швейку! Я вас застрілю, ви ж худоба, ні, ви тварюка, ви віл. Смердюху ви нещасний. Невже ж ви аж такий ідіот?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, аж такий.
— Нащо ж ви мені привели краденого собаку? Нащо ви цю бестію припхали мені в квартиру?
— Щоб вас порадувати, пане оберлейтенанте.
І Швейкові очі добродушно і ніжно глянули надпоручникові в обличчя.
Той звалився у крісло і застогнав:
— За що мене Бог скарав такою худобою?
У тихій безнадії сидів надпоручник у кріслі, і в нього було таке враження, ніби він не тільки не має сили заїхати Швейкові у вухо, але навіть скрутити собі цигарку. Сам навіть не знаючи нащо, він послав Швейка за «Богемією» і «Таґблаттом» і наказав Швейкові прочитати оголошення полковника про вкраденого пса.
Швейк повернувся з газетою, розгорнутою на сторінці оголошень. Він увесь сяяв і радісно сповіщав:
— Є воно там, є, пане оберлейтенанте. Пан полковник так гарно описує цього краденого пінчера, аж серце радіє. Та ще й дає нагороду сто крон тому, хто його приведе. Це добра нагорода — велика. Звичайно дають п’ятдесят крон. В Кошіржах був один такий на прізвище Божетєх. Він тільки з цього й жив. Бувало вкраде пса, а потім шукає в оголошеннях, у кого який пес загубився, прочитав — і гайда туди. Одного разу вкрав гарного чорного шпіца, а тому що власник не дав оголошення, він сам ризикнув дати оголошення в газету. На оголошення розтринькав цілу п’ятірку. Аж нарешті зголосився один пан і заявив, що це його пес, він його, мовляв, загубив, і думав, вже даремно його шукати. Втратив, каже, віру в людську чесність. Але тепер бачить, все ж таки є чесні люди, і це його дуже тішить. Він, щоправда, принципово проти того, аби винагороджувати чесність, але на пам’ять дарує йому свою книжку про вирощування квітів у саду і вдома. Милий Божетєх вхопив цього чорного шпіца за задні лапи і натовк ним пана по голові. Відтоді він зарікся давати оголошення. Ліпше вже пса продати на псарню, якщо ніхто його не розшукує через газети…
— Ідіть, Швейку, спати, — наказав надпоручник. — Ви здатні теревені розводити аж до ранку. — І теж пішов лягти, а вночі йому приснилося, буцімто Швейк украв коня у наступника трону, привів до нього, до Лукаша, а спадкоємець цього коня впізнав на параді саме тоді, коли він, нещасний надпоручник Лукаш, їхав на чолі своєї роти. Вранці надпоручник почував себе, як після розгульної ночі, немов його вчора нагодували ляпанцями. У сні його переслідував жахливий кошмар, а він, виснажений страшним сном, над ранок знову заснув. Розбурхав його стукіт у двері, в які просунулася добродушна Швейкова пика з питанням, коли збудити пана надпоручника.
Надпоручник тільки застогнав:
— Геть, худобо, це жах! Справжній жах!
Коли надпоручник піднявся, Швейк приніс йому сніданок, зовсім приголомшивши своїм новим запитанням:
— Насмілююсь запитати, чи не хочете, пане надпоручнику, щоб я знову роздобув якогось песика?
— Знаєте, Швейку, мені б дуже хотілося віддати вас до польового суду, — сказав, зітхнувши, надпоручник. — Але судді вас напевно б звільнили, бо ще ніколи в своєму житті вони не бачили такого колосального ідіота. Погляньте на себе в люстро! Вам не стає млосно від вашої придуркуватої фізіономії? Ви найбільш ідіотичний витвір примхливої природи, який мені доводилося бачити. Ну, скажіть правду, Швейку, ви самі собі подобаєтеся?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, не подобаюся. Я ж у цьому люстрі маю якусь шпичасту голову, бо це ж не шліфоване скло. А ось у китайця Станека{85} було опукле дзеркало, ото була комедія: хто б не глянув на себе у те дзеркало, його блювати поривало. Морда — набакир, голова, як цебер на помиї, черево, як у роздутого від пива каноніка. Одним словом — хвігура. Йшов раз повз нього заступник намісника, поглянув на себе, і зараз же це люстро мусили зняти.
Надпоручник відвернувся, зітхнув і вирішив, що замість того, щоб займатися Швейком, краще зайнятися кавою з молоком.
Швейк товкся вже на кухні, і до поручника Лукаша долинав його спів:
Потім знову з кухні полинув спів:
«Тобі напевно усюди хороше, голото», — подумав надпоручник і сплюнув.
У двері просунулася Швейкова голова:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, за вами прислали з казарми. Маєте зараз іти до пана полковника. Прийшов ординарець. — І конфіденціально додав: — Це, певно, через ту песятину.
— Я вже чув, — сказав надпоручник, коли ординарець у передпокої хотів йому також доповісти.
Він вимовив це таким пригніченим тоном і пішов, кинувши на Швейка вбивчий погляд.
Це був не рапорт, а щось гірше. Коли надпоручник увійшов у канцелярію полковника, той сидів у кріслі, як сова.
— Два роки тому, пане надпоручнику, — сказав полковник, — ви бажали перейти в Будейовіце до 91- го полку. Ви знаєте, де Будейовіце? Над Влтавою! Так. Над Влтавою, а там у неї вливається Огржа або щось подібне. Щодо міста, то воно, так би мовити, дуже привабливе і, якщо не помиляюся, має набережну. Знаєте, що таке набережна? Це мур, побудований над водою. Так. А втім, це до справи не належить. Ми там провадили маневри.
Полковник замовк і, дивлячись в каламар, швидко перейшов на іншу тему:
— Цей мій пес у вас зіпсувався. Нічого не хоче їсти. Ану, гляньмо, в каламар влізла муха. Це дивно, що і взимку в каламар падають мухи. Що це за порядок?
«Та вже б говорив швидше, старий шкарбуне!», — подумав надпоручник.
Полковник встав і пройшовся кілька разів по канцелярії.
— Я довго думав, пане надпоручнику, що, власне, з вами зробити, щоб це вже не могло повторитися. Я і пригадав собі, що ви бажали перейти до 91-го полку. Головне командування недавно повідомило нас, що в 91-му полку бракує багато офіцерів, бо всіх їх повбивали серби. Ґарантую вам чесним словом: до трьох днів ви будете переведені в дев’яносто перший полк в Будейовіцах, де формуються маршбатальйони. Не треба дякувати. Військо потребує офіцерів, які…
І, не знаючи більше, що сказати, глянув на годинник і промовив:
— Вже пів на одинадцяту. Крайня пора приймати полковий рапорт.
На цьому скінчилася приємна розмова, і надпоручникові стало легше на серці, коли вийшов з
