завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них безсумнівно припала до вподоби наша валіза, і той жевжик безсумнівно скористався з хвилини, коли я відійшов від багажу, аби доповісти вам, що з нашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити наш чамайдан саме в цю зручну для нього мить, бо вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі такі плутяги вкрали в однієї панійки візочок разом з дівчинкою, загорнутою в подушки, але злодії були такі благородні, що віднесли дівчинку в поліційний комісаріат на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її за брамою у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку.
І Швейк з притиском заявив:
— На вокзалах завжди крали і будуть красти — аж до кінця світу. І нічого тут не вдієш.
— Я глибоко переконаний, Швейку, — промовив надпоручник, — що ви колись таки довоюєтесь. Я і досі не добрав, чи ви ото клеїте дурного вола, чи вже таким волом і народилися. Що було в тому «чамайдані»?
— Та нічого особливого, пане оберлейтенанте, — відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою «Neue freie Presse»{92}. — В тій валізі лише й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.
Побачивши загрозливий рух надпоручника, Швейк продовжував лагідним тоном:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо цього дзеркала і вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в усякому разі ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодної шкоди. Як тільки здобудемо якесь там місто…
— Геть звідси! — страшним голосом ревнув надпоручник. — Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви протягом цих кількох тижнів. Гадаю, що і ви це помітили?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький талант, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так вже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночку «В сучому гаї». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь — лежу на поліцейській лаві». І спотикало його таке кожного разу, коли він давав собі слово іти чемно додому — а наприкінці виявлялося, або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим з півнячого хвоста на капелюсі поліційного патруля. Він просто таки вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його муляло, що той прокльон переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри…
— Христа ради, Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри…
— Швейку, — розлютився надпоручник, — я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовіц, і я з вами порахуюся. Я накажу вас заарештувати! Вам це відомо?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, ні, невідомо, — лагідно сказав Швейк. — Ви мені про це ще не згадували.
У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, витягнув з шинелі «Богемію» і почав читати відомості про великі фронтові перемоги та про дії німецького підводного човна «Е» у Середземному морі. Але коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід — висаджувати міста у повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, він почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:
— Пробачте, шановний пане, чи не будете ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»{93}?
Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосків, а у брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. — І він немилосердно повів далі: — А один студент медик в кав’ярні «У Шпірків» також говорив раз, нібито причиною випадання волосся є нервовий струс у людини під час перших шести тижнів по народженню.
Тут сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: «Marsch heraus, Sie Schweinkerl»[66], виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавши себе.
Швейк трохи помилився. Голомозе створіння було не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом.
Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну поїздку по гарнізонах і зараз збирався налетіти на Будейовіце.
Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:
— Маєте револьвер?
— Маю.
— Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняче стадо.
І дійсно, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням.
— Так і повинно бути. Оце справжній солдат!
Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто залишався в живих. У нього була манія переводити офіцерів на найбільш неприємні місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка — і офіцер вже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на Чорногорський кордон або до якогось зухвалого гарнізону, який вщент спився в брудному закутку Галичини.
— Пане надпоручнику, — спитав генерал-майор, — в якому кадетському корпусі ви вчилися?
— В Празькому.
— Отже, ви вчилися у кадетському корпусі і навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимось сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?
— Лукаш.
— А в якому полку служите?
— Я був…
— Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.
— В 91-му піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели.
— Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з 91-м піхотним полком подивитися, як виглядає фронт.
— Це вже вирішено, пане генерал-майоре.
Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в останні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими у фамільярному тоні, і він в цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Він мусить тремтіти перед своїми начальниками, боятися їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе і не дозволяти солдатам думати самостійно або навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялися офіцерів, як вогню, а сьогодні…
Генерал-майор безнадійно махнув рукою:
— Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.
Він знову взяв газету і заглибився у читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб
