Він дивився на чеську національність як на якусь таємну організацію, яку найкраще обходити здалеку.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся своїх начальників, під час маневрів сумлінно піклувався про свою роту. Завжди знаходив для неї вигідний привал у стодолах і часто із невеликої своєї платні ставив своїм воякам не одну бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, співали пісень. Співати мусили, йдучи на вправи і повертаючись із вправ. Маршируючи поруч із своєю ротою, він підспівував:
Надпоручник був надзвичайно справедливий і не мав звички збиткуватися над кимось, тому і солдати його любили.
Старшини тремтіли перед ним, а найжорстокішого фельдфебеля він за місяць міг перетворити в покірливе ягнятко.
Щоправда, кричати, то він умів, але ніколи не обзивав вояків грубими словами, вживав тільки вишуканих слів і речень.
— Бачите, я дійсно неохоче караю вас, молодчику, але іншого виходу в мене нема, бо від дисципліни залежить боєздатність війська, його сила, а без дисципліни армія — це хиткий очерет: під вітром гнеться на всі боки. Якщо у вас не в порядку уніформа і погано пришиті ґудзики або їх бракує, то з цього видно, що ви забуваєте про свої обов’язки супроти армії. У вас, напевно, і в голові не укладається, чому вас треба замкнути через таку маленьку непоказну дрібничку, як ґудзик, якого бракувало на мундирі при огляді. Таж у цивільному житті ніхто б на це й оком не кинув. А ось в армії таке занедбання зовнішнього вигляду тягне за собою кару. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там відірваний ґудзик, а про те, що ви мусите звикнути до порядку. Сьогодні ви не пришили одного ґудзика, але з цього і починається ваше зледачіння. Завтра вже вам напевно буде важко розібрати і почистити гвинтівку, післязавтра десь в шиночку забудете багнет, а врешті заснете на посту, бо, починаючи з того нещасного ґудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас і караю, щоб на майбутнє вберегти вас від гіршої кари за ті речі, які б ви могли зробити, забуваючи поволі, але напевно, свої обов’язки. Я вас замикаю на п’ять днів і бажаю, аби ви, сидячи на хлібі й воді, поміркували про те, що кара — це не помста, а тільки засіб людського виховання. Мета його — виправити покараного солдата, аби він став кращим.
Надпоручник Лукаш повинен був давно стати капітаном, та в цьому не допомогла йому навіть обережність у національному питанні, бо він завжди виступав супроти свого начальства із справжньою відвертістю та й у службових стосунках не визнавав жодного підлабузництва.
Лукаш народився в селі між чорними лісами і ставками, і цю рису, властиву селянам Південної Чехії, він, треба визнати, зберіг.
Та якщо до своїх вояків надпоручник Лукаш був справедливий і не збиткувався над ними, то з денщиками він поводився зовсім інакше: він ненавидів своїх денщиків, бо, як на зло, йому завжди діставалися найпаскудніші і найпідліші.
Не вважаючи їх за солдатів, він бив їх по обличчі і по голові, намагаючись виховувати їх умовляннями і добрими вчинками. Протягом років Лукаш безнадійно змагався з ними, безперестанку міняв і кожного разу зітхав: «Мені знову попалася підла тварюка». На своїх денщиків дивився, як на нижчі біологічні види.
Лукаш дуже любив тварин. Був у нього гарцький канарок, ангорська кицька і пінчер. Всі денщики, які тільки поперебували у Лукаша, поводилися з тими тваринами не ліпше, ніж надпоручник з ними, коли вони заподіювали йому якусь підлоту.
Канарка морили голодом, ангорській кицьці один денщик вибив око, пінчера били, де тільки навинався під руку, а один із попередників Швейка кінець кінцем відвів нещасну тварину на Панкрац до гицля і навіть не пошкодував власних десяти крон, аби тільки її там убили. А потім заявив надпоручникові, що пес втік від нього на прогулянці. На другий день він вже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповісти Лукашеві, що з’явився до нього на службу, надпоручник завів його до кімнати і сказав:
— Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, і я хочу, щоб ви дійсно були гідним його рекомендації. В мене вже було тих денщиків достобіса, але жоден із них не зогрів у мене місця. Попереджаю, я вимогливий і суворо караю за кожну підлість і брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду і без ремствувань виконували всі мої накази. Якщо скажу: «Стрибніть у вогонь», — то ви і в вогонь мусите стрибнути, коли б навіть вам цього не хотілося. Куди ви дивитеся?
Швейк з цікавістю дивився вбік, на стіну, де висіла клітка з канарком. Почувши запитання надпоручника, вп’ялив свої лагідні очі в нього і відповів милим, добродушним тоном:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, там висить гарцький канарок.
Перервавши таким чином промову надпоручника, Швейк виструнчився по-військовому і, не моргаючи, дивився йому просто в очі.
Надпоручник хотів гаркнути щось гостре, але, спостерігши невинний вираз Швейкового обличчя, тільки сказав:
— Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного ідіота, і, думаю, він не помилився.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, пан фельдкурат дійсно не помилився. Коли я служив у війську, мене звільнили за ідіотизм, а ще до того й патентований. У полку звільнили двох таких: мене і ще одного, пана капітана фон Кауніца. Цей, вибачайте, пане оберлейтенанте, йдучи по вулиці, безупинно довбав пальцем лівої руки в лівій ніздрі і водночас правою рукою в правій. Коли ж ішов з нами на вправи, завжди вишиковував нас, як для дефілювання, і говорив: «Солдати,…е-е…, пам’ятайте,… е-е… сьогодні середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»
Надпоручник Лукаш здвигнув плечима, як той, хто не знає і не знаходить потрібних слів, щоб ясно висловити певну думку.
Він пройшовся повз Швейка від дверей до протилежного вікна і знову повернувся, причому Швейк, відповідно до того, де саме надпоручник знаходився, рівнявся то направо, то наліво, зберігаючи таке одверте невинне обличчя, що надпоручник опустив очі і, дивлячись на килим, промимрив щось, зовсім не зв’язане із Швейковим натяком про капітана ідіота.
— Так, в мене мусить бути порядок, чистота, і ніхто не сміє мені брехати. Люблю чесність. Ненавиджу брехню і караю її без милосердя. Ви мене добре розумієте?
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, розумію. Немає нічого гіршого, коли людина бреше. Досить раз заплутатися, і йому вже капут. В одному селі за Пелгржимовом був собі вчитель Марек. Він бігав за донькою гайового Шпери, а той переказав йому, що як зустрічатиметься з дівчиною в лісі, він йому при нагоді з рушниці засадить у задок щетини із сіллю. Учитель сказав, що це неправда, він з нею не зустрічається. Але одного разу, коли йшов на побачення з дівчиною, гайовий випадково наскочив на нього і вже хотів було зробити обіцяну операцію, але вчитель почав туману напускати; він, мовляв, збирає квіти, потім відбріхувався, ніби прийшов ловити якихось жучків, і, чим далі, заплутувався все більше і більше, аж раптом з того переляку давай присягатися, я, каже, їй богу, вийшов наставити сильце на зайців. Тоді той гайовий вхопив його за барки і потяг на жандармський пост, звідтіля справа пішла до суду, і вчителя мало не запхали до криміналу. А сказав би чисту правду, був би дістав лише оту посолену щетину в м’яке місце. Я завжди тієї думки — найкраща річ признатися, бути щирим, а коли щось зроблю, прийти і сказати: «Мельдую послушно: я зробив те і те». А щодо тієї чесности, то це річ дуже корисна, бо з нею людина завжди якнайдалі пропхається. Це так, як у змаганнях з ходьби. Коли хто починає шахрувати і підбігає, то його виключають із змагань. Таке трапилося з моїм двоюрідним братом. Чесного всюди шанують і поважають, чесний вдоволений сам собою і почувається, як новонароджений, коли, лягаючи в ліжко, може сказати: «Я знову сьогодні був чесним».
Під час цієї балаканини надпоручник Лукаш сидів у кріслі, дивився на Швейкові черевики і думав: «Боже мій, таж і я часто верзу такі ж самі нісенітниці, а різниця тут лише у формі, — я їх інакше
