— Можу позичити тобі сто крон, — запропонував надпоручник Лукаш. — Якщо не віддаси мені їх до післязавтра, то пришлеш мені своє чудо-диво. Мій слуга прикра людина, постійно зітхає, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде під руку. Я вже й бив його, а що тих потиличників, не дорахуватись. Нічого не допомагає. Марна праця. Вибив йому кілька передніх зубів, та бісове насіння не виправиш.
— Отже, згода, — легкодушно сказав фельдкурат, — або післязавтра сто крон, або Швейк.
Він програв і тих сто крон і сумний повертався додому. Фельдкурат прекрасно знав і зовсім не сумнівався у тому, що до післязавтра тих сто крон не роздобуде, і Швейка він, власне, підло і до того ж дешево продав.
«Адже ж я міг заломити двісті крон», — злостився він на себе.
Пересідаючи з трамвая на трамвай, який його за хвилину мав приставити додому, фельдкурат відчував докори сумління і приступ сентиментальності.
«Дуже негарно з мого боку, — подумав він, дзвонячи до своєї квартири, — як я гляну в його придуркуваті, добродушні очі?»
— Милий Швейку, — сказав він, увійшовши до кімнати, — сьогодні сталося щось надзвичайне. Мені страшенно не щастило в картах. Вдарив я по банку, у мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банківника був валет, проте він все ж таки натягнув до двадцяти одного. Скільки разів я потім ставив на туза або на десятку, завжди у банківника виявлялося стільки ж. Просвистів я всі гроші.
Він на хвильку замовк.
— А на кінець я програв і вас. Позичив на вас сто крон, а якщо до післязавтра їх не поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручникові Лукашу. Мені дуже прикро…
— Сто крон я ще маю, — сказав Швейк, — можу вам позичити.
— Давайте сюди, — пожвавішав фельдкурат. — Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені справді неохота з вами розставатися.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
— Прийшов віддати тобі борг, — сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, — киньте і мені карту.
— По банку! — вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. — Лише однісіньке очко перебрав! Знову по банку, — сказав він при другому ході, — по банку! Всліпу!
— Двадцять, — заявив банківник.
— Я всього на всього маю дев’ятнадцять, — тихо відізвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із сотні, яку позичав йому Швейк, щоб відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, вже самою долею призначено служити у надпоручника Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
— Все даремно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе, що було в моїй силі, але доля сильніша. Вона кинула вас в пазури надпоручника Лукаша, і прийде хвилина, коли ми змушені будемо розлучитися.
— А в банку багато було? — спокійно спитав Швейк. — Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, хай його дундер свисне, коли вже й занадто щастить. На Здеразі жив один бляхар Вейвода. Цей любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось, чорт його спокусив, чи що, він і говорить: «А що, якби ми заграли у двадцять одно по п’ять крейцарів?» Ну, й почали дутися у це п’ятачкове двадцять одно. Він банкував. Всі програвали, і нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв і без упину примовляв: «Маленька, погана, до мене». Не можете собі уявити, як на нього доля напосілася. Маленька, погана і хвіст на нього поклала. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, щоб гопнути по ньому. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, до мене». Картярі ставили по п’ятірці і весь час програвали. Один сажотрус так розсердився, що пішов додому за грішми, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він вдав, що нічого не має, і навмисне говорить: «Шістнадцять виграє». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятися і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз вже м’яшкурили за шулерську гру, хоч це був найчесніший картяр. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тут і шинкар не витримав.
Були в нього гроші, наготовлені для пивовара, він взяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі продув по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе, і заявив, що б’є по всьому банку. «Граємо, — говорить, — з відкритими картами». Старий Вейвода був би віддав усе, аби тільки програти. Всі дивувалися, коли він показав карту, це була сімка, але він залишив її собі. Шинкар сміявся у вуса, бо мав двадцять одно.
Старий Вейвода витягнув другу сімку і так її залишив.
— Тепер прийде туз або десятка, — злобно сказав шинкар. — Голову даю, пане Вейводо, тепер вам амба.
Запала тиша. Вейвода обернув карту — аж це знову сімка. Шинкар зблід, як крейда, — це ж були його останні гроші, — і пішов у кухню, а за хвилину прибіг хлопець, який у нього вчився. Біжіть, каже, відрізати пана шинкаря, бо вони висять на віконній клямці. Ми його зняли, воскресили і знову сіли грати. Грошей вже ні в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише примовляв: «Маленька, погана, до мене». І за всяку ціну хотів програти. Але тому, що він мусив відкривати карти і викладати їх на стіл, він не зміг шахрувати і навмисне перебирати. Всі вже від його щастя обовдуріли і домовилися далі грати під розписку, бо грошей у них вже чорт мав. Гра тривала кілька годин, і перед старим Вейводою росли тисячі і тисячі. Сажотрус був вже винен у банк понад півтора мільйона, вугляр із Здераза біля мільйона, двірник із «Столітньої кав’ярні» 80 тисяч крон, один студент-медик — понад два мільйони. Лише на тарілці, куди складалася частина виграшу для власника закладу, лежало розписок на клаптиках паперу більш ніж на 300 тисяч.
Старий Вейвода аж зі шкури ліз, аби тільки програти. Безнастанно вибігав до вбиральні, залишаючи на своєму місці заступника, а коли повертався, його повідомляли, що і той загріб гроші бо дістав двадцять одно. Послали за новими картами, але й це не допомогло. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Всі Вовком дивилися на старого Вейводу, а найбільше лаявся один бруківник, який вклав сюди готівкою всього-на-всього вісім крон. Він відкрито заявив, що такий тип, як Вейвода, не повинен би ходити по світі, йому треба було б надавати під зад коліном, викинути і втопити, як щеня. Ви не можете собі уявити розпачу старого Вейводи. Врешті йому на думку спала блискуча ідея.
— Мені треба до убиральні, — сказав він сажотрусові. — Пограйте за мене, пане майстер. — І так, як був, без капелюха, вибіг надвір і просто до Мислікової вулиці за поліцією.
Знайшов патруль і каже: в тому і тому шинку грають в азартну гру. Поліцаї наказали йому повернутися, а вони, мовляв, прийдуть слідом за ним. Коли Вейвода повернувся, його повідомили, що за цей час студент-медик профітькав понад два мільйони, а двірник понад три. На тарілці для шинкаря вже зібралося 500 тисяч крон.
За хвилину туди влетіла поліція. Бруківник вигукнув:
«Рятуйся, хто може!» Але було вже пізно. Конфіскували банк і всіх повели у поліцію. Вугляр із Здераза почав пручатися, і його довелось везти в поліцейській таратайці. В банку самими розписками було понад півмільярда, а готовими грішми понад тисячу п’ятсот крон. «Таке мені ще на зуби не потрапляло, — сказав інспектор поліції, коли побачив ці карколомні суми. — Куди до них Монте-Карло!» Всіх, крім старого Вейводи, залишили в поліції аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообіцявши одну третину законної нагороди із сконфіскованого банку — десь близько 160 мільйонів. Але він до ранку скрутився з глузду, а вранці ходив по Празі і замовляв вогнетривкі сейфи цілими дюжинами. Оце так щастя в картах!
Потім Швейк пішов варити ґроґ, а вночі фельдкурат, коли Швейкові насилу вдалося доволокти його до ліжка, просльозився і захлипав:
— Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, все витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобі в очі. Шматуй мене, кусай, плюндруй. Я ліпшого не вартий. Знаєш, що я таке? І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, ніжним голосом:
— Я безхарактерна падлюка, — і впав у сон, як сокира у воду.
