Угжіневця біля Праги, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на чотирнадцять днів втратив мову і заговорив лише тоді, коли, прийшовши у гості до городника Ванєка в Гостіважі, зняв там бучу і той на ньому побив биківець.
— Це трапилось, — додав Швейк, — у травні 1912 року.
Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся. Із Швейком залишився кондуктор. Він почав домагатись від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.
— Ото й буде добре! — сказав Швейк, — страх як люблю розмовляти з освіченими людьми і буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.
Він витягнув із кишені кітеля люльку, набив її вояцьким тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, продовжував:
— Колись у Світаві начальником станції був пан Ваґнер. О, той уже вмів сотати жили із своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнґвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, каже, буду лякати ніч у ніч». І він, я вам не брешу, свого слова дотримав. Сидить якось вночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвінок і начальник приймає телеграму: «Як ся маєш, сволото? Юнґвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: «Прости мені, Юнґвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на семафорі біля мосту. Юнґвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.
Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по- військовому доповів надпоручникові Лукашеві:
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, мене ведуть до пана начальника станції.
Надпоручник Лукаш не відповів. Ним оволоділа повна апатія. Промайнула думка, що найкраще плюнути з високого дерева на все — і на Швейка, і на того облізлого генерал-майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовіц, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою. На фронті знайти (при нагоді) смерть і позбутися цього мізерного світу, по якому товчеться така потвора, як Швейк.
Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виглянув у вікно і побачив на пероні Швейка. Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничних уніформ.
Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні. Навіть лисий генерал-майор перестав здаватися йому таким огидним страховищем.
Поїзд уже давно пахкав у напрямі Чеських Будейовіц, а на пероні станції натовп навколо Швейка не зменшувався.
Швейк доводив свою безневинність і говорив так переконливо, що одна пані навіть сказала:
— Знову причепилися до жовнірика.
Юрба підхопила це, і якийсь пан виявив повну готовність заплатити за Швейка двадцять крон штрафу, бо, на його думку, цей вояка не винний.
— Ви тільки погляньте на нього, — казав пан, повіривши невинному виразу Швейкового обличчя, коли той, звертаючись до юрби, заявляв:
— Я, людоньки, не винний.
Потім з’явився старший жандарм, витягнув із юрби одного громадянина, заарештував його і повів, промовляючи: «Ви за це відповідатимете, я покажу вам, як підбурювати людей! Ач, що каже: «Коли так поводяться з солдатами, то нічого від них домагатися, аби Австрія перемогла!»
Нещасний громадянин не знайшов інших виправдувань, крім щирого запевнення, що він же ж м’ясник з-під Старої Брами і зовсім не таке хотів сказати.
Тим часом м’якосердний пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка зі собою до ресторану третього класу, де почастував пивом.
Довідавшись, що всі документи і військовий залізничний квиток Швейка залишилися у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на подальші витрати.
Прощаючись, він конфіденційно сказав Швейкові:
— Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана зі Здолбунова{99}. Моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі і довго на фронті не затримуйтесь.
— Про це не турбуйтеся, — відповів Швейк. — Побачити якісь чужі краї, та ще й надурняка, завжди дуже цікаво.
Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія. Тимчасом люди, які не були при розмові Швейка з начальником станції, а тільки здалека бачили натовп, розповідали один одному, ніби там зловили якогось шпигуна, коли той фотографував вокзал. Однак якась пані категорично це заперечувала. Йдеться, говорила, зовсім не про якогось шпигуна, а, як вона чула, про драгуна. Той драгун посік одного офіцера біля жіночої вбиральні, бо цей офіцер ліз туди за його милою, яка проводила драгуна на фронт.
Цим фантастичним версіям, що характеризували нервозність воєнного часу, поклала край жандармерія, очистивши перон від людей. А Швейк тихенько пив далі, з ніжністю згадуючи свого надпоручника. Що він там буде робити, коли приїде до Чеських Будейовіц і не знайде в поїзді свого денщика?
Перед приходом поштового поїзда ресторан третього класу наповнився військовими і цивільними. Переважали солдати різних полків, різного роду зброї і всіляких націй. Воєнна буря загнала їх до таборських лазаретів, і тепер вони знову від’їжджали на фронт по нові поранення, каліцтва і захворювання, від’їжджали, щоб вислужити собі в сумних полях Східної Галичини над могилою простий дерев’яний хрест, на якому ще багато років тріпотітиме на вітрі і дощі вилиняла австрійська військова шапка із зіржавілим «франтиком».
На цю шапку інколи злетить сумний постарілий гайворон і пригадає багаті бенкети тих часів, коли для нього бував накритий безконечний стіл зі смачними людськими трупами і кінським падлом, а під такою шапкою, на якій він сидить, було то найсмачніше: людські очі.
Один з таких кандидатів на муки, звільнений після операції з військового лазарету, в брудній уніформі зі слідами крові і болота, присів біля Швейка. Він був якийсь хирлявий, заморений, смутний. Поклавши на стіл маленький клунок, витягнув розтріпаний гаманець, перерахував гроші.
Потім глянув на Швейка і спитав:
— Magyarul[67]?
— Я, друже, чех, — відповів Швейк, — може, вип’єш?
— Nem tudom, baratom[68].
— Це не шкодить, приятелю, — заохочував Швейк, підсовуючи свою повну склянку сумному воякові. — Пий досхочу.
Той зрозумів, випив і подякував:
— Koszonom szivesen[69].
Потім знову почав розглядати свій гаманець, а наприпослідку зітхнув.
Швейк зрозумів, що цей мадяр хотів би замовити собі пива, але у нього мало грошей, і тому замовив для нього ще один кухоль. Мадяр знову подякував і жестами почав щось розповідати Швейкові, показуючи свою прострелену руку, причому додав міжнародною мовою: «Піф-паф-пуц!»
Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий реконвалесцент[70], спустивши ліву руку на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.
— Nincs ham, nincs ham[71], — продовжував далі. Він хотів цим сказати, що вдома не мають що їсти. З очей в нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом
