тобі карк, — це і є анабазис. Але коли в когось була така ж сама мудра голова, як у Ксенофонта або як у тих розбійників різних племен, що прийшли до Європи бозна-звідки — від Каспійського або Азовського морів, той під час походів творив справжні дива.
Римські леґіони Цезаря, потрапивши так само без карти аж ген на північ до Галльського моря, вирішили, нібито їм було ще недосить отих приємностей походу, повернутися до Риму іншою дорогою. І потрапили туди. Мабуть, саме з того часу й кажуть, що всі дороги ведуть до Риму.
Так само всі дороги ведуть і до Чеських Будейовіц, в чому бравий вояка Швейк був цілком переконаний, коли замість Будейовіцького краю побачив села Мілевської округи.
Однак він, не зупиняючись, йшов далі, бо хіба може якесь там Мілевське перешкодити будь якому хвацькому воякові все ж таки колись дійти до Чеських Будейовіц.
Таким чином, через деякий час Швейк опинився біля Квєтова, на захід від Мілевська. Він уже переспівав усі, які знав, військові пісні про солдатські походи і перед Квєтовом був змушений зачинати спочатку:
Якась стара бабуся, повертаючись з костелу дорогою, що вела з Квєтова до Вража і далі на захід, по-християнськи привітала Швейка і зав’язала з ним таку розмову:
— Добрий вечір, жовнірику, чи далеко прямуєте?
— Йду я, матінко, в полк до Будейовіц, — відповів Швейк, — до цісаря на війноньку.
— Та ви ж ідете не в той бік, жовнірику! — вжахнулася бабуся. — Сюдою ви зроду віку туди не доберетеся. Ця дорога прямісінько у Клати.
— Я гадаю, — шанобливим тоном відповів Швейк, — що і з Клатів можна дістатися до Будейовіц. Хоч це, правда, добра прогулянка для людини, яка поспішає чимдуж до свого полку, аби вчасно прибути на місце і за всі свої старання не мати, боронь Боже, якихось неприємностей.
— У нас теж був один такий шибеник. Звали його Тонічек Машків, — зітхнула бабуся. — Отож мав їхати до Пільзна, до крайової оборони. Він родич моєї небоги. Поїхав. А за тиждень його вже шукали жандарми, бо не доїхав до полку, а ще за тиждень він з’явився у нас в цивільному одязі і говорив, буцімто його пустили додому у відпустку. Тоді староста пішов на жандармський пост, а ті вже його з цієї відпустки і витягнули. Вже і листа написав з фронту, поранений, ноги позбувся!
Бабуся співчутливо подивилася на Швейка:
— Почекайте мене ось у тому лісочку, жовнірику. Я винесу вам картопляної юшки, хоч трохи зогрієтесь. Нашу хату звідсіля видно: бачите, ген там за лісочком, трохи праворуч. А через наше село Враж, боронь Боже, не йдіть, бо в нас жандарми, як тії шуліки. Потім з лісочка подайтеся на Мальчин. До Чижової, вояченьку, не заходьте. І там не жандарми, а чисті гицлі: хапають дизинтирів. Прямуйте лісом аж до Седлеця біля Гораждовіц. Там дуже добрий жандарм: він кожного пропускає через село. А папери хоч якісь маєте?
— Ні, матусю, не маю.
— Тоді і до Седлеця не потикайтеся, йдіть ліпше на Радомишль, та глядіть, поспійте туди надвечір, коли вже всі жандарми сидітимуть у корчмі. Там на Долішній вулиці за Флоріянком розшукайте будиночок, такий собі блакитно пофарбований, і спитайте господаря Меліхарка. Це мій брат. Передайте йому поклін від мене, а він вже вам покаже, як потрапити до тих Будейовіц.
Швейк чекав на бабусю більше ніж півгодини; потім грівся картоплянкою, яку йому принесла бідна старенька в горщику, загорнутому у подушку, щоб не прохолов, а стара тим часом дістала з клуночка окраєць хліба і шматок сала, засунула все це Швейкові в кишеню, перехрестила його і сказала, що у неї на тій війні два онуки.
Потім ще раз докладно повторила, якими селами йому йти, а які минати. Під кінець витягнула з кишені спідниці крону, аби, мовляв, Швейк купив собі в Мальчині горілки на дорогу, бо до Радомишля добра миля.
За порадою бабусі, Швейк обминув Чижову і пішов на схід в напрямі Радомишля, гадаючи, що до тих Будейовіц можна дійти з будь-якої частини світу.
З Мальчина Швейк ішов зі старим гармоністом, його він здибав у шинку, де купував собі горілку на ту «добру милю» до Радомишля.
Гармоніст вважав Швейка за дезертира і порадив йому йти разом до Гораждовіц. Він, мовляв, має там заміжню доньку, її чоловік також дезертир. Гармоніст за усіма ознаками трохи переборщив у Мальчині.
— Вона свого чоловіка вже два місяці ховає в стайні, — спокушав він Швейка, — то й тебе сховає, і сидітимете ви там аж до кінця війни, вдвох не буде сумно.
Швейк чемно відмовився, і це гармоніста дуже образило.
Він повернув геть від Швейка, загрожуючи, що йде донести на нього жандармерії в Чижовій. До Радомишля Швейк потрапив надвечір і зразу ж пішов розшукувати господаря Меліхарка, на Долішній вулиці за Флоріянком. Передав йому поклін від сестри з Вража, але на старого це не справило жодного враження.
Він наполягав, аби Швейк показав документи. Це був якийсь упереджений невіра, бо без угаву говорив про розбійників, пройдисвітів та злодіїв: багато їх, мовляв, тепер вештається по Пісецькій околиці.
— Втече вам таке з війська, служити воно там не хоче, ось і тиняється по усьому краю, а де може, там і краде, — з притиском сказав він, дивлячись Швейкові просто у вічі, — а вигляд кожний має такий, ніби й до трьох рахувати не вміє.
— Отож бо й є, що правда очі коле, — додав він, коли Швейк підвівся з лави, — якби людина мала чисте сумління, то сиділа б спокійнісінько і показала свої документи. Але коли вона їх не має…
— Бувайте здоровенькі, дідусю.
— Щасливої дороги і шукайте собі дурнішого.
Вже Швейк зник у пітьмі, а дідок все ще незадоволено буркотів:
— Каже, йде до Будейовіц у свій полк. З Табора. А сам, шахрай, йде спочатку до Гораждовіц, а звідти вже на Пісек. Таж він махає навколо світу.
Швейк знову йшов майже цілу ніч, аж поки не надибав десь у полі біля Путіма ожеред. Відгорнув солому і десь близенько почув голос:
— З якого полку, куди вітер несе?
— З дев’яносто першого, до Будейовіц.
— А що ти там забув?
— Там у мене оберлейтенант!
Почувся сміх. Але сміявся не один, сміялися аж троє. Коли сміх стихнув, Швейк запитав, з якого вони полку, і довідався, що двоє з 35-го, а один артилерист також з Будейовіц. Хлопці з тридцять п’ятого розповідали, що вони втекли місяць тому, аби не потрапити до маршбатальйону, а артилерист подорожує з часу мобілізації. Він тутешній, з Путіма, а ожеред — його власність. Ночує він завжди тут. Вчора в лісі знайшов цих двох і взяв їх зі собою до свого ожереду.
Всі троє чекали кінця війни за місяць або два. Вони були певні, що росіяни вже десь за Будапештом, увійшли вже у Моравію. У Путімі всі про це балакають. Завтра на світанку жінка драгуна[81] принесе сніданок. Потім хлопці з тридцять п’ятого підуть на Страконіце, бо один з них має там тітку, а у неї в горах за Сушицею є якийсь знайомий. У нього є тартак. Ось там вони і сховаються.
— Гей ти, з дев’яносто першого, якщо хочеш, — запропонували вони Швейкові, — можеш іти з нами. Викашляйся на свого оберлейтенанта.
— Це не так легко, — відповів Швейк і заліз якнайглибше в ожеред.
Коли він вранці прокинувся, в ожереді вже нікого не було.
Хтось, мабуть, драгун, поклав біля ніг Швейка окраєць хліба на дорогу.
