Всі троє добре наїлися і скоро полягали спати, вмостившись на лавках у теплій світлиці.
Вночі Швейк потихеньку одягнувся і вийшов. На сході прокинувся місяць і піднімався вгору, Швейк у його білому світлі прямував на схід, весь час повторюючи: «Та не може ж бути, щоб я не дістався до тих Будейовіц».
Коли він вийшов з лісу, праворуч замайоріло якесь місто.
Швейк звернув трохи на північ, потім на південь, але знову побачив перед собою якесь місто. Це були Водняни. Обминув його дорогою через долину, і ранкове сонце привітало його на засніжених гірських схилах над Протівіном.
— Тільки вперед, — вирік бравий вояка Швейк. — Обов’язок кличе. Мушу таки добрести до Будейовіц.
Але нещастя хотіло, щоб ноги понесли Швейка не на південь від Протівіна, в напрямі Будейовіц, а на північ, у напрямі Пісека.
Близько полудня Швейк побачив перед собою якесь село.
Спускаючись з невеличкого пагорба, він подумав: «Так далі неможливо. Запитаю, куди треба йти до тих Будейовіц».
Та ввійшовши в село, він страшно здивувався, прочитавши на стовпі біля першого будиночка його назву: село Путім.
— Ісусе Христе, змилуйся, — зітхнув Швейк. — Я, значить, знову в Путімі, та я ж тутечки в ожереді спав. І його вже зовсім не здивувало, коли з вибіленого будиночка, на якому висіла курка (так часто називали австрійського орла), вийшов жандарм, як той павук, що пильнує своє павутиння.
Жандарм підійшов просто до Швейка і промовив лише одне слово:
— Куди?
— У Будейовіце, до свого полку.
Жандарм іронічно посміхнувся:
— Ви ж ідете від Будейовіц. Вже ті ваші Будейовіце залишилися позаду, — і потяг Швейка на жандармський пост.
Путімський жандармський вахмістр був відомий у цій околиці своєю дуже тактовною поведінкою і хитрістю. Він ніколи не лаяв затриманих або заарештованих, але брав їх на допитах в такий перехресний вогонь, що й невинний признався б.
Два жандарми з цього поста перейняли його стиль, і перехресний допит завжди супроводжувався усмішками всього жандармського персоналу.
— Криміналістика ґрунтується на вмінні бути привітним і хитрим, — завжди говорив вахмістр до своїх підлеглих, — а гримати на когось немає жодного сенсу. До обвинувачуваних і підозрілих треба підходити делікатно, але при цьому робити все, щоб потопити їх у зливі питань.
— Щиро вас вітаємо, солдате, — сказав жандармський вахмістр, — ви, певно, добре-таки втомилися в дорозі. Розкажіть нам, куди Бог провадить?
Швейк повторив, що йде у Чеські Будейовіце до свого полку.
— В такому разі, ви, очевидно, заблукали, — усміхнувся вахмістр, — бо ж ви йдете від Чеських Будейовіц. У цьому я можу вас зараз переконати. Над вами висить карта Чехії. Погляньте, будь ласка, на неї. На південь від нас лежить Протівін. Від Протівіна на південь — Глибока, а ще на південь від неї — Чеські Будейовіце. Як бачите, ви йдете не до Будейовіц, а з Будейовіц.
Вахмістр ласкаво поглянув на Швейка, але цей спокійно, з гідністю сказав:
— А все ж таки я йду до Будейовіц. — Це прозвучало куди переконливіше, ніж Галілеєве: «А все ж таки вона обертається», бо Галілей свої слова сказав, певно, у великому гніві.
— Знаєте що, солдате, — так само чемно промовив до Швейка вахмістр, — я вас переконаю, і ви кінець-кінцем самі дійдете до висновку, що кожне заперечення тільки утруднює признання.
— Ваша правда, — сказав Швейк, — кожне заперечення утруднює признання, і навпаки.
— Ось бачите, ви й самі, солдате, це розумієте. Скажіть мені щиро, звідки ви вийшли, коли ви націлилися до тих ваших Будейовіц. Кажу навмисно «ваших», бо, очевидно, мусять бути ще якісь інші Будейовіце, які лежать десь на північ від Путіма, хоч дотепер вони не зазначені ще на жодній карті.
— Я вийшов з Табора.
— А що ви робили в Таборі?
— Я чекав на поїзд до Будейовіц.
— А чому ж ви не поїхали поїздом до Будейовіц?
— Бо я не мав квитка.
— А чому ж вам як солдатові не дали безплатного військового квитка?
— Бо я не мав при собі жодних документів.
— Ось воно що, — сказав переможно жандармський вахмістр одному з жандармів, — він не такий дурний, як вдає, гарно починає замотувати.
І вахмістр почав знову, немовби не дочув останньої відповіді про документи:
— Отже, ви вийшли з Табора. Куди ж ви, власне, йшли?
— До Чеських Будейовіц.
Вираз вахмістрового обличчя став дещо суворішим, і його очі втупились у карту.
— Можете нам показати на карті, як ви йшли до тих Будейовіц?
— Я тих усіх місць не пам’ятаю, пам’ятаю тільки одне, що тут, у Путімі, я вже раз був.
Весь персонал жандармського поста допитливо перезирнувся, а вахмістр продовжував:
— Отже, як кажете, ви були в Таборі на вокзалі. Маєте щось при собі? Викладіть!
Коли Швейка ретельно обшукали і, крім люльки та сірників, нічого не знайшли, вахмістр запитав:
— Скажіть мені, чому у вас нічого, так-таки нічогісінько нема?
— Бо мені нічого не потрібно.
— Ах Боже мій, — зітхнув вахмістр, — ну й морока з вами! Ви сказали, нібито раз вже були в Путімі. Що ви тоді тут робили?
— Я йшов повз Путім до Будейовіц.
— Бачите, як ви плутаєте. Ви ж самі говорите, що йшли до Будейовіц, а тепер ми вас безсумнівно переконали, що ви йдете від Будейовіц.
— Очевидно, я зробив якесь коло.
Вахмістр і увесь персонал поста багатомовно переглянулися.
— Ці ваші кола справляють таке враження, що ви попросту волочитеся по околиці. Ви довго сиділи в Таборі на вокзалі?
— До відходу останнього поїзда до Будейовіц.
— А що ви там робили?
— Розмовляв з вояками.
Новий, дуже багатомовний погляд жандармського вахмістра на жандармів.
— А про що ви, наприклад, з ними розмовляли і про що питали?
— Я їх питав, з якого вони полку і куди їдуть.
— Чудово. А ви їх часом не питали, скільки чоловік має, наприклад, полк і як він ділиться?
— Ні, не питав, бо це вже давно знаю напам’ять.
— Отже, ви прекрасно обізнані з організацією нашого війська?
— Безперечно, пане вахмістре.
Тріумфально глянувши на своїх жандармів, вахмістр викинув останнього козиря:
— Вмієте говорити по-російськи?
— Не вмію.
Тут вахмістр кивнув сержантові, і коли обидва вийшли до сусідньої кімнати, вахмістр, окрилений своєю перемогою і впевнений у своїй правоті, заявив, потираючи руки:
— Ви чули? Не вміє по-російськи. Це бита голова. В усьому признався, а в найголовнішому — ні. Завтра доставимо його у Пісек, до пана старости. Криміналістика — це вміння бути привітним і хитрим. Ви бачили, як я його втопив у повені питань? І хто б на нього міг подумати? Такий пришелепуватий і придуркуватий вигляд! Але до таких людей треба заходити з-під лісу. Тим часом замкніть його кудись, а я піду писати протокол. І ще того ж самого дня від полудня до вечора жандармський вахмістр, мило
