Швейк почимчикував лісами і біля Штєкна зустрів одного волоцюгу, старого пройдисвіта. Той привітав його, як доброго друга, ковтком горілки.
— В цьому не ходи, — повчав він Швейка, — бо через військову уніформу не важко у добру халазію вскочити. Тепер всюди швендяють жандарми, навіть і жебрати в такому вигляді не зможеш. Жандарми за нами вже не так нющать, як раніше, тепер вони полюють лише на вас. Тільки вас шукають, — повторив він так переконливо, що Швейк вирішив краще не згадувати про 91-й полк. Хай вважає його за кого хоче. Навіщо розбивати ілюзію доброму старому.
— Куди націлився? — за хвилину запитав волоцюга, коли обидва закурили люльки і пішли, поволі обминаючи села.
— До Будейовіц.
— Бійся Бога! — жахнувся волоцюга. — Там же тебе в цю ж мить запакують. І місця не зогрієш. Тобі треба дістати якесь цивільне лахміття і вдавати себе за криволапого. Але не бійся, підемо на Страконіце, Волинь, Дуб, і хай хоч сам дідько на нас заповізьметься, ми те дрантя поцупимо. Там навколо Страконіц ще досить недоумкуватих і чесних людей, які, трапляється, на ніч не зачиняють дверей, а вдень там взагалі ніхто не замикається. Підуть собі кудись до сусідів на побрехеньки — і ось в тебе вже цивільний одяг. Що тобі потрібно? Черевики маєш, хіба щось на плечі. Військова шинель стара?
— Стара…
— Ну, її можеш собі залишити, бо й на селі ходять в шинелях. Тобі потрібні ще штани і маринарка. Коли позичимо з чужої комори цивільний одяг, штани і мундир можна буде продати жидові Германові у Воднянах. Він скуповує казенні речі і перепродує їх по селах. Сьогодні і почалапаємо у Страконіце, — розвивав він далі свій план. — Звідтіля чотири години до старої шварценберзької вівчарні{102}. Там живе один мій знайомий вівчар, також немолодий дідок, заночуємо в нього, а вранці підемо в Страконіце і поцупимо десь на околиці той цивільний одяг.
У кошарі Швейк застав приємного дідуся, який пам’ятав ще розповіді свого діда про французькі війни. Був, мабуть, років на двадцять старший за старого волоцюгу, тому й говорив до нього, як до Швейка: хлопче.
— Тож бо й є, хлопці, — мовив дід, коли вони сіли біля печі, в якій варилася нелуплена картопля, — тоді мій дідусь так, оце як твій вояка, теж здезентирував. Але у Воднянах його зловили і так відшмагали, що з дупи аж клапті летіли, і ще йому як не говори, похвортунило. А ось син Яреша {103}, дід старого Яреша, сторожа рибного ставка з Ражіц за Протівіном, дістав у Пісеку за втечу кулю в лоб, а перед розстрілом на пісецьких окопах його прогнали крізь стрій і вліпили 600 ударів палицями. Та смерть впору навинулася і визволила його з тих мук. А коли ж ти втік? — зі сльозами на очах звернувся він до Швейка.
— Після мобілізації, коли нас відвели до казарми, — відповів Швейк, розуміючи, що вояка в уніформі мусить виправдати довір’я старого вівчара.
— Ти переліз через мур чи що? — з цікавістю спитав вівчар, згадуючи, мабуть, розповіді свого дідуся, як той лазив через мури.
— Інакше не можна було, дідусю.
— А варта була сильна і стріляла?
— Так, дідусю.
— А куди тепер мандруєш?
— Та в нього розуму, як кіт наплакав, — відповів за Швейка волоцюга. — Йому ж ґвалт до Будейовіц захотілося. Знаєш, молоде — дурне, саме лізе чортові у зуби, отож мушу його трохи напрахтикувати. Потягнемо десь цивільні лахи, і все буде гаразд. До весни сяк-так проклигаємо, а потім гайда працювати до селян. Цього року люди потрібні будуть. Голод за дверима. Кажуть, що всіх волоцюг ловитимуть і ганятимуть на польові роботи. Якщо так, то, гадаю, краще піти добровільно. Людей, кажуть, до рахунка не стане. Всіх переб’ють.
— То ти думаєш, — спитав вівчар, — що оте цього року не скінчиться? Твоя, хлопче, правда. Бували вже довгі війни. Наполіонська, потім, як нам розповідали, шведські війни, семилітні війни, самі люди ці війни заслужили. Так їм і треба. Господь Бог вже не міг дивитися, як все це кирпу дерло. Вже їм і баранина не до смаку була, вже і її, хлопці, ніхто не хотів жерти. Колись ходили сюди як на прощу, щоб я їм якогось баранця продав наліво, а в останні роки тільки і подавай їм, що саму свинину або кури-гуси, та все на маслі, та все на салі. Отож Господь на них і прогнівався за ту їхню гординю непомірну. Та нічого, коли почнуть знову лободу варити, як то було за наполіонської війни, одразу ж за розум візьмуться. Або ті наші пани, так тих просто порозпирало, аж не знають, як їм ще навісніти. Старий князь Шварценберґ, той ще їздив у такій собі звичайнісінькій колясці, а вже молодий князівський шмаркун смердить тільки автомобілем. Але нічого. Господь Бог ще натре йому тою бздиною пику.
У горщику з картоплею забулькотіла вода. Після короткої паузи старий вівчар пророче сказав:
— А цієї війни наш найясніший татуньо не виграє, хто ж з власної охоти на ту війну полізе, коли він, як каже пан учитель зі Страконіц, не схотів коронуватися на короля чеського{104} . Хай тепер мастить медом кому хоче і де хоче. Коли вже ти, старий пройдо, обіцяв коронуватися, то дотримуйся свого слова.
— Хтозна, — зауважив волоцюга, — може, він це якось тепер змайструє.
— Тепер, голубе, усім і кожному на це начхати, — роздратовано промовив вівчар. — Послухав би ти, що там унизу говорять скочицькі люди, як зійдуться. У кожного хтось на фронті, ти б тільки почув, що вони цабанять. По війні, мовляв, буде воля, не буде вже ні панських дворів, ні цісарів, а у князів маєтки відбиратимуть. Вже якогось там Коржінека за такі балачки жандарми схопили. Нащо, кажуть, людей підбурював. Їм, жандармам, тепер великі права дали, що хочуть, те й роблять.
— Та воно і раніше так було, — відізвався волоцюга, — пам’ятаю, тут на Кладненщині був жандармський ротмістр Роттер. Ото якось забандюрилося йому позаводити тих, як їх там, поліцейських собак вовчої породи, вони, кажуть, можуть усе вислідити, коли їх навчити. І мав цей ротмістр на Кладненщині тих своїх собачих учнів повнісіньку купу. Тримав для них окремий будиночок, де ті собаки жили, як графи. Одного дня він надумався випробовувати оту свою собачню на нас, бідолашних волоцюгах. Наказав жандармам у цілій Кладненській окрузі виловлювати волоцюг і віддавати їх йому в руки. Одного разу якось чухраю собі від Лан, тишком-нишком поза деревами та все глухим лісом. Ані хріна це мені не допомогло. Не доцупав і до тієї лісничівки, куди я пробирався, як по дорозі мене злапали і привели до ротмістра. Та вам, людоньки, й уві сні не привидиться, що я в цього ротмістра з тією песятиною зазнав. Перш за все дав їм мене обнюхати, потім я мусив лізти по драбині, а коли я вже добрався доверху, вони пустили за мною на драбину одну потвору. Ця тварюка стягнула мене на землю, наступила на мене лапищами і почала просто в лице шкірити зуби та гарчати. Потім цю потвору відтягнули, а мені наказали десь сховатися, можу собі, кажуть, йти, куди хочу. Вибрав я дорогу в ліс, до однієї прірви в Качацькій улоговині. Та за півгодини ті два вовчури були вже біля мене. Повалили мене на землю, один тримав за карк, а другий побіг до Кладна. За годину з’явився пан ротмістр Роттер з жандармами, гукнув на собаку, а мені дав п’ять крон і дозволив цілих два дні жебрати в Кладненській окрузі. Та мені вже було не до того, я кинувся бігти, мов ошпарений кіт, на Бероунщину і в Кладненську округу більше носа не потикав, її обминали всі волоцюги, бо на них той ротмістр робив свої експерименти. Він взагалі був закоханий у тих собак. На жандармських постах розповідали, що коли він, прибувши на перевірку, побачить десь вовчура, то там уже нічого не перевіряє, а цілий день з вахмістром на радощах пиячить.
Поки вівчар відціджував картоплю і наливав у миску квасне овече молоко, волоцюга розповідав далі про жандармські витівки.
— В Ліпніцах{105} на Підзамчі був собі один вахмістр. Мешкав на жандармському посту, а я, старий дурень, завжди думав, що жандармський пост мусить бути десь на видноті — на площі або на іншому такому місці, в усякому разі не на глухій вуличці. Беру я крайні доми, один за одним, і не дивлюся на написи, аж прийшов до маленького будиночка, витарабанився на другий поверх, відчинив двері і даю про себе знати: «Уклінно прошу, подайте бідному подорожньому». І тут, — Господи Боже ти мій, — ноги мої підломилися. Та це ж був жандармський пост. Карабіни біля стіни, розп’яття на столі, реєстри на шафці, а з-за столу на мене зирить сам найясніший. Не встиг я ще й слова бовкнути, як вже скочив на мене вахмістр і тут же у дверях так заїхав мені по галамазі, що я покотився по тих дерев’яних сходах і очуняв аж у Кийжліцах. Ось вам таке жандармське право…
