військової шинелі, на якому була дірка від кулі, що вп’ялася в його тіло за угорського короля.
Не диво, що за такою розвагою у Швейка мало-помалу нічого не залишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовіц, бо з кожною склянкою пива, якою він частував себе і мадярського видужалого, Швейк втрачав можливість купити військовий квиток.
Через станцію на Будейовіце пройшов ще один поїзд, а Швейк все сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє:
«Піф-паф-пуц! Harom gyermek, nincs ham, eljen»[72].
Останнє слово промовляв, цокаючись з Швейком.
— Пий, пий, бідо мадярська, — відповідав Швейк, — напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували…
Вояка, який сидів біля сусіднього столу, розповів, що коли їх 28-й полк прибув до Сегедіна, мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.
Це була свята правда, але вояка почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських вояків. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.
Незабаром цей вояка сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегедіні віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо признав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось з них так садонув його ножем у спину, що вояку мусили відправити в тил на лікування. Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому арешт, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як слід віддячити мадярові за цю рану, аби і той трохи почухався.
— Ihre Dokumenten[73], ваші документ? — чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з багнетами, — я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви денщицьке вухо!
— Немає в мене документів, лебедику! — відповів Швейк, — пан оберлейтенант Лукаш з 91-го полку забрав їх зі собою, а я залишився тут на вокзалі.
— Was ist das Wort «лепетику»?[74] — звернувся фельдфебель до одного із своїх солдатів — старого вояки з крайової оборони{100}. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:
— Лебедик — це те ж саме, що і гер фельдфебель.
Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком:
— Токумент коштий фояк, пес токумент замкнути auf Bahnhofs Militarkommando, den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund[75].
Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояки з крайової оборони, який так спритно переклав слово «лебедик» на німецьку мову своєму природженому ворогові — фельдфебелеві.
Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.
Хвацького вояку Швейка привітав малюнок, що зображував, згідно з написом, як взводний Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського 21-го стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього.
На іншій стіні висів малюнок з написом:
«Взводний Ян Данко з 5-го гонведського гусарського полку обслідує розташування ворожих батарей».
Нижче справа висів плакат «Рідкісні зразки відваги».
Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а якщо такі виняткові зразки відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки з люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних зразків геройства.
Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:
Їздовий Йозеф Бонґ
Солдати санітарної частини транспортували тяжко поранених до підвод, замаскованих у байраку. Навантажені підводи відправлялися на перев’язочний пункт. Росіяни, вислідивши санітарні вози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Йозефа Бонґа з цісарсько-королівського обозного ескадрону впав убитий осколком гранати. Бонґ бідкався: «Бідний мій сивий. Вже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонґ випряг свого коня і відтягнув підводу в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», — бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня ремінь. Врешті скінчив і поволікся з упряжжю до возів. Санітари почали лаяти Бонґа, чому так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Було б її шкода, — подумав я собі. — У нас таких речей не так вже й багато», — виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу».
Швейк прочитав усе до кінця і, користуючись з того, що фельдфебель не повертався, звернувся до вояків з крайової оборони, які знаходились у вартівні:
— Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я ще був у Празі, мені довелося читати в празькій урядовій газеті про ще кращий випадок, що трапився з одним волонтером, д-ром Йозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до багнетів, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: не дозволю, каже, себе перев’язувати через таку подряпину. І знову поліз із своїм взводом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось прилетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война переклав ціпок до другої руки і репетував, що він їм цього не подарує, і бозна, чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його остаточно не ухайдикало шрапнеллю. Можливо, якщо б його врешті-решт не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль за відвагу. Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася і кричала: «Пам’ятай свій обов’язок, поспішай до бою. Хай хоч смерть витає над тобою».
— І чого тільки у тих газетах не набрешуть, — промовив один із вояків, — адже коли б отой вигадник потрапив до цього пекла, за годину б, либонь, збожеволів.
Вояка з крайової оборони сплюнув:
— У нас в Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеськи не хотів з нами ані слова говорити, але коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеськи.
У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:
— Wenn man soll drei Minuten weg, da hort man nichts anderes als цеський, цехи[76].
Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони, аби той відвів цього вошивого гаспида, він указав на Швейка, до поручника, тільки-но той прийде.
— Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, — сказав капрал, коли фельдфебель вийшов. — Уже чотирнадцять днів крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, та кожного дня повертається з телеграфу злий, як собака, і говорить: — Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen[77].
Лейтенант і на цей раз повернувся у такому ж скаженому настрої. Було чути, як він грюкав книжками по столу.
— Нічого не вдієш, хлопче, мусиш іти до нього, — співчутливо сказав капрал Швейкові. — Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна солдатів і старих, і молодих.
