— Ану, всипати йому, — сказав сам собі надпоручник Лукаш. — Яке право має цей суб’єкт на таку розкішну жінку? Таж він подібний на поголеного павіана. І він написав:
«Ця кобіта має груденята, — подумав надпоручник Лукаш. — Так прямо в атаку!»
— Ні, не так, — сказав до себе надпоручник Лукаш, перекреслив «schleppt mit»[156] і замість цього написав:
«Тут в готелях це незручно, мушу затягнути її до Відня, — подумав надпоручник. — Візьму собі відрядження».
Підписався, випив коньяк, замовив ще одну пляшку, пив чарку за чаркою і, прочитуючи останні рядки, майже після кожного речення ронив сльози.
Була дев’ята година ранку, коли Швейк розбудив надпоручника Лукаша.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що ви проспали службу, а я вже мушу іти з вашим листом до тієї Кірайгіди. Я вже вас будив о сьомій годині, потім пів на восьму, потім о восьмій, коли всі йшли повз хату на вправи, а ви тільки обернулися на другий бік. Пане оберлейтенанте… Гей, пане оберлейтенанте.
Надпоручник Лукаш, щось пробурмотівши, очевидно, хотів обернутися знову на другий бік, але це йому не вдалося, бо Швейк немилосердно тряс його і вигукував:
— Пане оберлейтенанте, я йду, як ви казали, з тим листом до Кірайгіди.
Надпоручник позіхнув:
— З листом? Ах, з моїм листом. Але це таємниця, розумієте, таємниця між нами. Abtreten.
Надпоручник загорнувся знову у ковдру, з якої його Швейк витягнув, і заснув, а Швейк почимчикував до Кірайгіди.
Знайти Шопронську вулицю, № 16, було б не так важко, якби Швейка випадково не зустрів старий сапер Водічка, прикріплений до «штаєраків»[157]. Їхні казарми містилися в нижній частині табору. Водічка свого часу мешкав у Празі на Боїшті, а тому при такій зустрічі їм не залишилося нічого іншого, як зайти до кнайпи «Під чорним баранчиком» в Бруку, де обслуговувала відома офіціантка Руженка-чешка. Всі чеські волонтери з табору були їй винні гроші.
Останнім часом біля неї грав роль кавалера сапер Водічка.
Цей старий пройда вів список маршових рот, які мали покинути табір. Він вчасно обходив усіх волонтерів-чехів та нагадував їм, щоб вони випадково не зникли, забувши в цьому фронтовому гармидері оплатити свої рахунки.
— Куди, власне, ти націлився? — спитав Водічка, тільки-но вони ковтнули доброго вина.
— Це таємниця, — відповів Швейк, — але тобі, як старому товаришеві, признаюся.
Він розповів йому все детально, і тоді Водічка заявив, що він, старий сапер, не може покинути друга і вони віднесуть листа удвох.
Час минав у приємних спогадах про минуле, і коли вони після дванадцятої години вийшли з «Чорного баранчика», все їм видавалося таким природним і легким. В душі у них зародилась якась одчайдушна відвага, кого і чого їм боятися?
Водічка по дорозі до Шопронської вулиці, № 16, увесь час оповідав з великою ненавистю до мадярів, де і коли він з ними бився, або що, коли і де йому перешкодило побитися з ними.
— Одного разу в Пауздорфі, куди ми, сапери, пішли на вино, заварилася каша. Ми зразу ж тарах пляшкою у висячу лампу, і вже тримаємо такого мадярського харцизника за горло. Я, скориставшись з пітьми, хотів шмагонути його ременем по довбешці, а він раптом як закричить: «Тондо, так це я, Пуркрабек, з 16-ї крайової оборони».
Ще трохи, і була б сталася прикра помилка. Але ми добре відплатили тим мадярським паяцам біля Незіберського озера, на яке три тижні тому ходили подивитися. Там у сусідньому селі стоїть кулеметний підрозділ якоїсь гонведської частини, а ми випадково зайшли до корчми, де мадяри, як скажені, танцювали той свій чардаш і щосили дерли горлянки: «Uram, uram, biro uram»[158] або «Lanok, lanok, lanok a faluba»[159].
Ми сіли навпроти них, поклали ремені перед собою на стіл і говоримо: «Постривайте, драбуги, ми вже вам дамо ляньок». А один з наших, Мейстршік, у якого лапа — мов та Біла Гора, виявив готовність піти потанцювати і в якогось їхнього псюки відібрати дівку з кола. А дівчата ж були до біса гарні, з товстими литками і задками, стегнаті та окаті. А з того, як ті мадярські махімети до них тулилися та лапали їх, було видно, що груди у дівульок повні, тверді, немов м’ячики, і ці шибайголовці їм дуже й дуже подобаються. Такі дівуньки на ярмарку не загубляться. Отож наш Мейстршік скочив у коло і хотів відібрати в одного гонведа найгарнішу дівку. Мадяр почав щось шварґоніти по-своєму, а Мейстршік йому з місця як зацідить по пиці, той так і запоров носом у землю. Тоді ми всі як по команді вхопили ремені, обкрутили їх навколо руки, щоб багнети не повилітали[160], стрибнули між гонведів, а я вигукнув: «Винний чи невинний, лупцюй усіх підряд!» І все пішло як по маслу, наша взяла. Мадяри почали вистрибувати у вікна, а ми їх ловили за ноги і знову стягали до зали. Хто був не наш, той мався, як битий кіт у мішку. До цього вплутались їхній староста з жандармом, і вони дістали на церкву господню. Корчмар теж почухався там, де не свербіло, бо почав по-німецьки лаятися, ми, мовляв, перебаранчили усю забаву. Потім ми ще довго полювали на тих, хто хотів від нас у мишачу дірку сховатися. Одного їхнього унтера знайшли в сіні на горищі в якомусь хуторі аж унизу, під селом. Його зрадила дівчина, бо він танцював у корчмі з іншою. Задивилася вона на нашого Мейстршіка і пішла з ним угору по дорозі до Кірайгіди. Там попід лісом стоять сіносушарні. Затягнула його на сінник, а потім домагалася від нього п’ять крон, а наш Мейстршік замість цього дав їй по пиці. Він наздогнав нас аж біля самого табору і сказав, що він завжди думав, ніби мадярки страх які вогнисті, але та свиня, каже, лежала мов колода і безнастанно щось по-своєму цвенькала.
— Коротко кажучи, мадяри — голота, — закінчив старий сапер Водічка, на що Швейк зауважив:
— Не кожен мадяр винен в тому, що він мадяр.
— Як то не винен? — схвилювався Водічка. — Кожен винен, дурниці говориш. Ну я б тобі бажав, аби
