І якби хтось був у під’їзді і розумів по-чеськи, то почув би зі сходів гасло, уже голосніше сказане Водічкою: «Ти мадярів не знаєш…». До цього гасла він дійшов в тихому шиночку над рікою Літавою, серед садів уславленої Кірайгіди, оточеної горбами. Ці горби солдати завжди проклинатимуть, згадуючи всі вправи до і під час світової війни, коли вони теоретично готувалися до погромів і різанини.
Швейк з Водічкою стояли перед дверима квартири пана Каконя. Перш ніж натиснути ґудзик дзвоника, Швейк нагадав:
— Ти, Водічко, колись чув, що обережність — мати мудрості?
— Це не на мене шите, — відповів Водічка. — Не давай йому і рота роззявити…
— Та і мені, власне, нема з ким тут говорити, Водічко.
Швейк подзвонив, а Водічка голосно сказав:
— Айн-цвай! — і злетить зі сходів.
Двері відчинилися, з’явилася служниця і спитала по-мадярськи, чого вони хочуть.
— Nem tudom[162], — зневажливо сказав Водічка. — Вчися, дівко, по-чеськи говорити.
— Verstehen Sie deutsch?[163] — спитав Швейк.
— A pischen[164].
— Also sagen Sie der Frau, ich will die Frau sprechen, sagen Sie, da? ein Brief ist von einem Herr, drau?en in Kong[165].
— Я дивуюся тобі, — сказав Водічка, ступаючи за Швейком до передпокою, — що ти можеш з усякою смердючкою говорити.
Зачинивши за собою двері, вони увійшли до передпокою.
Швейк зауважив:
— Диви, які гарні речі, навіть дві парасолі на вішалці, а й цей образ Ісуса Христа також непоганий.
З кімнати, звідки долинав брязкіт ложок і тарілок, знову вийшла служниця і сказала Швейкові: «Frau ist gesagt, da? sie hat ka Zeit, wenn was ist, das mir geben und sagen»[166] .
— Also, — сказав урочисто Швейк. — Der Frau ein Brief, aber halten Kuschen[167].
Він витягнув листа надпоручника Лукаша. «Ich, — сказав, показуючи пальцем на себе. — Antwort warten hier in die Vorzimmer»[168].
— А ти чому не сядеш? — спитав Водічка, який уже розсівся в кріслі біля стіни. — Ось там крісло. Будеш ще тут стояти, немов якийсь жебрак. Не принижуйся перед цим мадяром. Побачиш, будемо мати з ним добру тяганину, але я його як лясну.
— Слухай, — сказав він за хвилину, — де ти навчився по-німецьки?
— Сам від себе, — відповів Швейк. Знову запала тиша. Потім з кімнати, куди служниця віднесла листа, почувся страшний крик і галас. Спочатку хтось чимсь важким грюкнув об підлогу, і далі вже ясно було чути, що там літають склянки, б’ються тарілки і хтось несамовито реве: «Baszom az anyat, baszom az istenet, baszom a Krisztus Marjat, baszom az atyadot, baszom a vilagot!»[169]
Двері розчинилися, і до передпокою вбіг пан у розквіті років з серветкою навколо шиї, вимахуючи щойно одержаним листом.
Старий сапер Водічка сидів ближче до дверей, і схвильований панисько в першу чергу звернувся до нього:
— Was soll das hei?en, wo ist der verfluchter Kerl, welcher dieses Brief gebracht hat?[170]
— Помалу, — сказав Водічка, встаючи, — ти нам тут дуже не верещи, бо вилетиш. А коли вже хочеш конче знати, хто цього листа приніс, запитай цього приятеля. Але говори з ним чемно, бо стрімголов опинишся за дверима.
Тепер прийшла Швейкова черга пересвідчитися у красномовності схвильованого добродія з серветкою на шиї, який, ковтаючи і плутаючи слова, викрикував, що вони саме сіли обідати.
— Ми чули, що ви обідаєте, — ламаною німецькою мовою погоджувався з ним Швейк і додав по- чеськи: — Ми також було подумали, що, мабуть, даремно перешкоджаємо вам обідати.
— Не принижуйся, — кинув Водічка.
Розгніваний пан, у якого, внаслідок надто палкої жестикуляції, серветка трималася тільки одним кінчиком, торочив далі: він, мовляв спочатку думав, ніби в листі йдеться про приділення якихось кімнат для військових, бо цей дім належить його жінці.
— Сюди б ще вмістилося багато війська, — сказав Швейк, — але про це в листі немає згадки, як, мабуть, ви в цьому переконалися.
Панисько вхопився за голову і при цьому вирік цілий потік докорів: він також був лейтенантом запасу і ще тепер би охоче служив, але хворий на нирки. За його часів, говорив він, офіцери не були такими розпусними і не порушували родинного спокою. Цього листа він обов’язково надішле командирові полку, в військове міністерство, видрукує його в газетах…
— Пане, — з гідністю сказав Швейк, — цього листа писав я. Ich geschrieben, kein Oberleutnant[171]. Підпис — це лише так, він фальшивий. Unterschrift, Name falsch[172]. Мені ваша панійка дуже припала до вподоби. Ich liebe Ihre Frau[173]. Я у вашу панійку закоханий аж по самі вуха, як каже Врхліцький{135}. Kapitales Frau[174].
Схвильований панисько хотів кинутися на Швейка, який спокійно і вдоволено стояв перед ним. Але старий сапер Водічка, слідкуючи за кожним рухом Каконя, підбив йому ногу, вирвав у нього з рук листа, яким той безперервно розмахував, сунув його до своєї кишені, а коли пан Каконь підвівся, Водічка схопив його, підніс до дверей, відчинив їх однією рукою, і в ту ж мить… щось загуркотіло по сходах.
Все відбулося так швидко, як у казці, коли чорт приходить брати людину.
Від схвильованого пана залишилась тільки серветка. Швейк підняв її, чемно постукав до дверей кімнати, звідки п’ять хвилин тому вийшов пан Каконь і де тепер було чути жіночий плач.
— Приніс вам серветку, — м’яко звернувся Швейк до дами, яка плакала на дивані, — її міг би хтось затоптати. Моє шанування, — стукнув каблуками, козирнув і вийшов у коридор.
На сходах не було жодних слідів боротьби. Тут, як передбачав старий Водічка, все відбулося зовсім легко. Лише біля брами у під’їзді Швейк знайшов відірваний пристібний комірчик. Тут, мабуть, пан Каконь з останніх сил вчепився у браму, щоб його не виволікли на вулицю, і тут розігрався останній акт цієї трагедії.
Зате на вулиці кипіло. Пана Каконя відтягнули до під’їзду навпроти і там поливали водою, а посередині вулиці, як лев, боровся старий сапер Водічка проти кількох гонведів і гонведських гусарів, які стали на захист свого земляка. Він майстерно оборонявся багнетом на ремені, як ціпом. Водічка був не сам. Пліч-о-пліч з ним билося кілька чеських вояків з різних полків, які саме проходили вулицею.
Швейк, як він потім запевняв, і сам не знав, як встряв до цієї бійки і як у нього опинився ціпок якогось переляканого глядача (багнета Швейк не мав).
Все це тривало досить довго, але й все прекрасне має свій кінець. Прийшов патруль і забрав усіх зі собою.
Швейк спокійно ішов поруч Водічки, тримаючи, як рушницю, на плечі ціпок, який комендант патруля визнав за corpus delicti[175].
Старий сапер Водічка всю дорогу вперто мовчав, Щойно коли виходили на гауптвахту, похмуро звернувся до Швейка:
— Ну, чи ж я тобі не казав, що ти мадярів погано знаєш?
Нові страждання
