вони тебе колись впіймали у свої лапи, як це трапилося зі мною в перший день, коли я приїхав на курси. Ще того самого дня з полудня вони зігнали нас, як худобу, до школи, а один якийсь придуркуватий почав креслити і пояснювати нам, що таке бліндажі, як робляться фундаменти і як треба вимірювати. А хто, каже, цього до завтра не намалює, того замкнуть і зв’яжуть. «От бісового батька, — думаю, — та невже ж ти, Водічко, зголосився на фронті на ці курси не для того, щоб викрутитися від фронту, а щоб увечері малювати в якихось зошитах олівчиком, немов школярик?» Мене така лють взяла, що аж підкидало, а на того ідіота, який нам все те викладав, і глянути було гидко. Так би зі злості й потрощив усе на гамуз. Я й на вечірню каву не чекав, а скоріше пішов з табору до Кірайгіди, а з тієї люті тільки про те й думав, щоб знайти в місті якусь тиху діру, напитися там, зчинити галабурду, затопити комусь у пику і з заспокоєним серцем піти додому. Та що ж, людина стріляє, а Господь кулі носить. Там, над річкою, десь аж під городами, я справді знайшов такий шиночок, тихий, як капличка, наче створений для бешкету. Приматкобожилися там ще двоє відвідувачів. Розмовляли по-мадярськи, і це мене ще більше роз’юшило. Крім того, я скоріше і гірше впився, ніж думав. У запамороченні я навіть не помітив, що поруч є ще один шинок, куди в той час, поки я наливався, прийшло щось із восьмеро гусарів. Вони усі кинулися на мене, коли я першим відвідувачам затопив по халамизі. Ця гусарська наволоч так, кажу тобі, мене змордувала і так ганяла по усіх городах, що я аж над ранок доплентався додому і зараз же мусив піти в лазарет, де набрехав, нібито я впав у цегельню. Там мене цілий тиждень загортали в мокрі простирадла, щоб спина не гноїлася. Не бажай собі, чоловіче, потрапити до таких гультяїв. Це не люди, а худоба.
— Хто чим воює, той від того і гине, — сказав Швейк, — ти їм не дивуйся, що вони розлютилися, адже мусили через тебе кинути все вино на столі і ганятися за тобою серед ночі. Вони повинні були б порахувати тобі ребра тут же, на місці, в залі, а потім викинути. Воно було б краще і для них, і для тебе, якби віддухопелили тебе біля столу. Я знав у Лібні шинкаря Пароубека. Одного разу в нього впився ялівцівкою якийсь мандрівний дротяр та й почав лаятися: це, каже, помиї, а не горілка, певне, до неї доливають і доливають воду… «Коли б я, — каже, — сто років лагодив дротом старі горщики і макітри і на увесь свій заробіток купив би собі оцю ялівцівку і випив її всю одним махом, то і тоді б я міг ходити по шнурі, а тебе, Пароубеку, на руках носити». Згодом ще назвав того Пароубека гунцвотом і шащинською бестією{134}. От тут вже наш Пароубек схопив дротяра, добре обчухрав йому голову його мишоловками і дротами і викинув лебедика на вулицю. Та ще й там молотив його жердиною для спускання штор, аж до самої площі Інвалідів. Він так оскаженів, що погнався за ним і далі через площу Інвалідів у Карліні аж вгору на Жижків, а звідси через Єврейські печі до Малещиць, де, нарешті, зламав на ньому жердину і міг вже спокійно повернутися до Лібня. Але в цій люті він забув, що лишив у шинку всю публіку і ті негідники напевно там самі господарюватимуть. В цьому він пересвідчився, коли, врешті, дістався до свого шинку. Штора була папівстягнена, а біля неї стояли двоє добре підхмелених поліцаїв. Недарма ж вони наводили порядок. З усіх напоїв залишилася тільки половина. На вулиці валялися порожні барилка з-під рому, а під прилавками Пароубек знайшов двох п’яних типів, яких поліцаї не помітили. Коли Пароубек їх витягнув, вони збиралися заплатити йому лише по два крейцари: на більше, мовляв, житнівки й не випили. Ось тобі й кара, коли хтось у чомусь переборщить. Це так, як на війні. Спершу ворога поб’ємо, потім за ним все далі й далі, а наприкінці тікаємо — аж патинки губимо.
— Я тих драбуг добре запам’ятав, — зазначив Водічка, — якби мені котрийсь з тих гусарів потрапив під руку, я б уже з ним зумів порахуватися. Коли в нас, саперів, чорти вселяться, ми стаємо гірш за диких звірів. Сапери — це тобі не якісь «зелені мухи»[161]. На фронті біля Перемишля був у нас капітан Етцбахер, свиня, якої світ не бачив. Він так нам вимотував кишки своєю муштрою і так до кожного прискіпувався, що один з нашої роти, Біттерліх — німець, але справді чесна людина — через нього застрелився. Ми тоді змовилися, як тільки почнуть з російського боку дзижчати кулі, нашому капітанові Етцбахеру більше не жити. І дійсно, тільки-но росіяни почали по нас палити, ми при перестрілці всадили в нього п’ять куль. От живучий був, тварюка, як кіт. Ніяк не хотів подохнути, довелося добивати його ще двома пострілами, аби, бува, чогось не вийшло. Лише пробурмотів щось, та так смішно, що хоч за боки берись.
Водічка засміявся:
— Це на фронті звичайнісінька річ. Один мій друзяка, він тепер також у нас, розповідав, що коли він був у піхоті під Белградом, їхня рота застрелила в бою свого оберлейтенанта, такого ж самого собаку. Він власною рукою застрелив під час походу двох солдатів, бо ті не могли вже далі йти. Коли смерть уже своє брала, він, поки догорів, зненацька почав свистіти сигнал до відступу. Усі там навколо, як той казав, аж качалися зі сміху.
Так цікаво і повчально розмовляючи, Швейк з Водічкою знайшли, нарешті, залізожерстяну крамницю пана Каконя на Sopronyi utcza, № 16.
— Ти б краще почекав тут, — сказав Швейк Водічці біля під’їзду дому. — Я тільки скочу на поверх, віддам листа, почекаю на відповідь і миттю збіжу вниз.
— Залишити тебе самого? — здивувався Водічка. — Погано ти знаєш мадярів. Я тобі про це весь час товкмачу і товкмачу. З ними, брате, обережніше треба. Я його як лясну.
— Слухай, Водічко, — серйозно сказав Швейк, — тут йдеться не про мадяра, а про його панійку. Таж я тобі, коли ми сиділи з тією чеською офіціанткою, пояснював: я несу листа від свого оберлейтенанта, і це дуже секретно. Мій оберлейтенант благав мене, аби про це жодна жива душа не знала. Навіть та твоя офіціантка говорила, що воно так і повинно бути, бо це секретна справа. Ніхто, казала, не повинен знати про листування пана оберлейтенанта з одруженою жінкою. Та й ти ж з цим погоджувався і притакував. Я ж вам виклав усе як на тарілці. Мені треба точно виконати наказ мого оберлейтенанта, а ти прешся зі мною нагору.
— Ти мене, Швейку, ще не знаєш, — також дуже серйозно відповів старий сапер Водічка. — Я тобі вже раз казав, нізащо не залишу тебе одного, і запам’ятай собі раз і назавжди: моє одно слово важливіше за чиїсь сто слів. Коли йдуть двоє, то це завжди безпечніше.
— Запевняю тебе, Водічко, що ні. Ти знаєш, де на Вишеграді Некланова вулиця? Там була майстерня слюсаря Воборніка. Це була дуже справедлива людина. Та одного дня, повернувшись додому з пиятики, він привів до себе ночувати ще одного пияцюру. Після цього він довго лежав, а його жінка кожного дня, перев’язуючи йому рану на голові, говорила: «Бачиш, Тонічку, коли б ти не прийшов вдвох, я б тільки погримала і не кидала б тобі гирі у голову». І він сам не раз, коли вже міг говорити, присягався: «Твоя правда, мамо, коли вдруге кудись піду, більше нікого з собою не притягну».
— Цього б тільки бракувало, — закукурічився Водічка, — аби якийсь мадяр кидав нам щось у голову. Я його впіймаю за карк і швиргону вниз по сходах, аж полетить, як шрапнель. На ці мадярські пики йти треба тільки напролом. Нема чого з ними панькатися.
— Водічко, таж ти не так вже багато й пив. Я випив на дві чвертки більше, ніж ти. Ти зваж тільки: нам не потрібно ніякої бучі. Я ж за це відповідаю. Тут йдеться про кобіту.
— То я, Швейку, і цю кобіту лясну. Мені однаково. Ти старого Водічки ще не знаєш. Одного разу в Забегліцах на «Рожевому острові» одна така мавпа не хотіла йти зі мною танцювати, у мене, мовляв, спухла пика. Воно дійсно, пика в мене була спухла, бо я щойно повернувся з танцульок з Гостіваржа. Але подумай, така образа і від кого? Від якоїсь фіцьки. «Вельмишановна панунцю, — кажу я. — Щоб не було кривди, нате і вам разочок від мене». Та як зацідив я їй по мордяці, аж гепнулась на землю догори ногами, а за нею шкереберть полетів стіл з усім начинням, біля якого сиділи її мамуня, татуньо та два брати. Та я їх боявся, як вовк старої кози. Мені було начхати на цілий «Рожевий острів». Там були знайомі хлопці з Вршовіц, і вони прийшли мені на допомогу. Змолотили ми, мабуть, з п’ять родин з усіма діточками. Галас, либонь, було чути аж до Міхлів. Потім у газетах писали: «У такому-то саду, під час вечірки, влаштованої добродійним товариством якихось там земляків якогось міста…». Отож я й кажу: як мені допомогли, так і я завжди, коли запахне смаженим, допоможу своєму приятелеві. Роби, що хоч, а я від тебе ні на крок. Ти мадярів не знаєш… По стількох роках побачилися, та ще за таких умов, а ти ладен мене від себе відштовхнути?! Ні, такої прикрості ти мені не зробиш.
— Ну, то ходи зі мною, — вирішив Швейк, — але треба поводитися обережно, аби не вскочити у якісь неприємності.
— Не турбуйся, приятелю, — тихенько сказав Водічка, коли наближалися до сходів. — Я його як лясну… — І ще тихше додав:
— Побачиш, ми з тим чортякою мадярським упораємося раз-два.
