замовк.
Відчинилися двері, і ввійшов надпоручник Лукаш. Він, як це зразу було видно, був у дуже доброму настрої, бо надягнув кашкета задом наперед.
Мікулашек так злякався, що навіть не зіскочив зі стола і, сидячи, козирнув, забувши при цьому, що не має на голові кашкета.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, все в порядку, — відрапортував струнко, по-військовому, згідно з усіма приписами Швейк, причому з рота в нього стирчала цигарка.
Однак надпоручник Лукаш і оком не повів у той бік, а попрямував до Мікулашека. Той прикипів до стола і з вибалушеними очима стежив за кожним рухом надпоручника, і далі віддаючи йому честь.
Надпоручник Лукаш підійшов до нього не дуже певним кроком і відрекомендувався:
— Надпоручник Лукаш. А ви хто такий?
Мікулашек мовчав, немов йому заціпило, а Лукаш підсунув своє крісло, сів перед Мікулашеком і, дивлячись на нього, сказав:
— ІІІвейку, принесіть мені з валізи службовий револьвер.
Поки Швейк копирсався у валізі, Мікулашек мовчав і тільки перелякано дивився на надпоручника. Хоч він у цю хвилину і усвідомлював, що сидить на столі, але його охопив ще більший розпач, бо він своїми ногами дотикався колін сидячого надпоручника.
— Гей ви, чоловіче, як вас звуть? — вигукнув угору до Мікулашека надпоручник.
Але той як води в рот набрав. Як пізніше розповідав, він при несподіваному приході надпоручника дістав якийсь рід паралічу. Хотів зіскочити — і не міг, хотів відповісти — не міг, хотів перестати козиряти, але й цього не зміг.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — відізвався Швейк, — револьвер не наладований.
— Так наладуйте, Швейку.
— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, в нас нема набоїв, та й кулею буде дуже важко збити його зі столу. Дозволю собі зауважити, пане оберлейтенанте, це Мікулашек, денщик пана майора Венцеля. Він завжди втрачає мову, коли бачить когось із панів офіцерів. Він взагалі соромиться говорити, одним словом, це таке, як я кажу, жовтодзьобе, заморене посюсяло. Пан майор Венцель наказує йому стояти в коридорі, коли йде кудись до міста, а воно, дитинча, як біда нещасна, бродить від денщика до денщика по всьому бараку. Бодай би хоч мало причину злякатися, адже воно, власне, нічого поганого не зробило.
Швейк сплюнув, в його голосі і в тому, як він говорив про Мікулашека в середньому роді, відчувалася повна погорда до боягузтва денщика майора Венцеля і до його невійськової поведінки.
— Дозвольте, — продовжував Швейк, — я його понюхаю.
Швейк стягнув зі стола Мікулашека, який далі пришелепувато дивився на надпоручника, поставив його на землю і обнюхав його штани.
— Ще ні, — заявив, — але вже почалося. Може, його викинути?
— Викиньте його, Швейку.
Швейк випровадив тремтячого Мікулашека в коридор, замкнув за собою двері і сказав йому:
— Щоб ти знав, ідіоте, я тобі врятував життя. Коли повернеться пан майор Венцель, щоб я тебе бачив з пляшкою вина у мене. Без жартів. Нишком поцупиш — і квит. Я ж тебе справді вирвав з обіймів смерті. Коли мій оберлейтенант п’яний — біда. Тільки я один вмію його укоськати і ніхто інший.
— Я… Я…
— Пердо ти, — погордливо кинув йому Швейк, — сиди на порозі і чекай, аж поки прийде твій майор Венцель.
— Це дуже гарно з вашого боку, — привітав Швейка надпоручник Лукаш, — що ви, нарешті, повернулися. Я хочу з вами поговорити. Не виструнчуйтеся так по-дурнуватому переді мною. Сядьте, Швейку, і залиште для себе це ваше «згідно з наказом». Заткніть пельку і уважно слухайте.
— Ви знаєте, де в Кірайгіді Шопронська вулиця, Sopronyi utcza?[151] Залиште, ради Бога, це ваше «Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не знаю». Не знаєте, то скажіть: не знаю, і кінець. Напишіть на клаптику паперу: «Sopronyi utcza, 16». В цьому домі є залізожерстяна крамниця. Ви знаєте, що таке залізожерстяна крамниця? Herrgott[152], не говоріть «мельдую послушно». Скажіть — знаю або не знаю. Отже, знаєте, що таке залізожерстяна крамниця? Знаєте? Добре! Ця крамниця — власність якогось мадяра Каконя. Знаєте, що це таке мадяр? Так, Himmelherrgott, знаєте чи не знаєте? Знаєте? Добре. Над крамницею є перший поверх, і він там живе. Ви знаєте про це? Кажете, що не знаєте? Krucifix. Так я вам кажу, що він там живе. Досить цього? Досить. Добре. Якби вам цього не було досить, накажу вас замкнути. Ви записали, що того мадяриська звуть Каконь? Добре. Отже, ви завтра вранці, близько десятої години, підете вниз до міста, знайдете цей будинок, підніметеся нагору, на поверх, і віддасте пані Каконь цього листа.
Надпоручник Лукаш розкрив полярес і, позіхаючи, ткнув Швейкові в руки білий конверт з листом.
— Це, Швейку, справа надзвичайно важлива, — повчав він далі. — Бути обережним ніколи не зашкодить, а тому, як бачите, тут немає адреси. Я цілком покладаюся на вас, що ви віддасте цього листа в повному порядку. Закарбуйте собі, цю даму звуть Етелька. Отже, запишіть собі: «Пані Етелька Каконь». І ще одно: цього листа мусите передати секретно, за всяку ціну, і чекати на відповідь. Що ви маєте чекати на відповідь — про це написано в листі. Чого ще треба?
— А що мені робити, пане оберлейтенанте, коли мені не дадуть відповіді?
— В такому разі нагадаєте, що ви обов’язково повинні дістати відповідь, — пояснив надпоручник і мало не роздер рота, так позіхнув. — А тепер я вже піду спати, бо сьогодні дійсно натомився. Ми сьогодні здорово випили. Думаю, кожен після такого вечора і такої ночі був би так само втомлений.
Надпоручник Лукаш спочатку не мав наміру десь затримуватися. Надвечір пішов з табору в місто лише до мадярського театру в Кірайгіді, де грали якусь мадярську оперетку з гладенькими євреєчками-артистками в головних ролях. Їхньою надзвичайно позитивною прикметою було те, що при танці вони підкидали ноги вгору, причому не мали на собі ані трико, ані майточок, а для більшого приманювання панів офіцерів голилися внизу, як татарки, з чого, очевидно, гальорка не мала жодної користі, але тим більшу радість переживали артилерійські офіцери, бо вони сиділи внизу, в партері, і брали зі собою до театру артилерійські біноклі, щоб цю красу краще роздивитися.
Надпоручника Лукаша, однак, не цікавило це забавне свинство, бо взята напрокат театральна льорнетка не була ахроматична і замість стегон він бачив лише якісь рухливі фіолетові плями.
Під час першого антракту його більше зацікавила одна дама в супроводі панка середніх років. Вона тягнула його до гардеробу і торочила, що вони негайно мусять іти додому, бо на такі речі вона не хоче дивитися. Говорила це досить голосно, по-німецьки, на що її супутник відповідав по-мадярськи: «Так, так, янголе, підемо, я згоден. Це справді несмачне видовище».
«Es ist ekelhaft»[153], — схвильовано відповідала дама, коли панок допомагав їй одягати манто, її очі при цьому горіли від обурення цією безсоромністю. Це були великі чорні очі, що так добре гармоніювали з гарною фігурою. При цьому вона глянула на надпоручника Лукаша і ще раз сказала з обуренням: «Ekelhaft, wirklich ekelhaft»[154]. Це було поштовхом для короткого роману.
Від гардеробниці Лукаш дістав інформацію, що це подружжя Каконь і панок має на Шопронській вулиці, № 16, залізожерстяну крамницю.
— Вони живуть з панею Етелькою на поверсі над крамницею, — викладала гардеробниця з точністю старих звідниць, — вона німка з Шопроня, а він — мадяр; тут все перемішалося.
Надпоручник Лукаш теж забрав з гардеробу шинель і пішов до міста, де у великій таверні «Ерцгерцоґ Альбрехт» зустрівся з кількома офіцерами 91-го полку. Говорив небагато, більше пив, обдумуючи, що саме йому написати цій суворій моральній і гарній дамі, яка йому набагато більше подобалася, ніж всі ті мавпи на сцені, як їх називали інші офіцери.
В дуже доброму настрої Лукаш зайшов до невеличкої кав’ярні «Біля хреста святого Стефана», заліз до маленької chambre separee[155] і, вигнавши звідти нав’язливу румунку, готову роздягнутися догола і сповнити всі його бажання, замовив чорнило, перо, поштовий папір, пляшку коньяку і після докладних обмірковувань написав листа, що здавався йому найгарнішим з усіх раніш написаних:
