— Не ображуся, хлопче, — відповів радісно отець духовний, — вип’ю за нашу щасливу подорож.
— Господи Боже, — тихенько зітхнув капрал, побачивши, що після ретельного ковтка півфляги як не було.
— Ех ви, бісове чадо! — сказав фельдкурат, усміхаючись і багатозначно підморгуючи до волонтера. — Ви ще й до усього згадуєте ім’я Боже. За це Господь Бог мусить вас покарати.
Отець духовний знову хильнув з плескатої фляги і, подаючи її Швейкові, суворо наказав:
— Доконай!
— Служба є служба, — промовив добросердечно Швейк до капрала, повертаючи йому порожню флягу. Той відповів несамовитим блиском очей, який може з’явитися лише у божевільних.
— А тепер, поки доїдемо до Відня, я ще трошечки відпочину, — сказав старший фельдкурат. — Будь ласка, збудіть мене, тільки-но прибудемо на місце.
— А ви, — звернувся він до Швейка, — підіть до офіцерської кухні, візьміть ринки і принесіть мені обід. Скажете, для пана старшого фельдкурата Лаціни. Але дивіться, щоб вам дали подвійну порцію. Коли будуть кнедлі, то не беріть з окрайчика, це невигідно. Іще принесіть мені з кухні пляшку вина та не забудьте взяти з собою казанок, хай наллють до нього рому.
Отець Лаціна почав нишпорити по кишенях.
— Слухайте, — сказав він капралові, — не маю дрібних, позичте мені золотого. Так ось вам! Як прізвище? Швейк? Тут маєте, Швейку, золотого за дорогу. Пане капрале, позичте мені ще золотого. Бачите, Швейку, цього другого золотого дістанете, коли все влаштуєте як слід. А потім хай вам дадуть ще цигарки і сигари для мене. І якщо даватимуть шоколад, то захаралайте для мене подвійну порцію, а якщо консерви, то простежте, щоб вам дали копчений язик або гусячу печінку. Можливо, видаватимуть і ементальський сир, то подбайте, аби вам не попався скраю, а якщо дадуть угорську ковбасу, то теж ні в якому разі не кінчик, а гарну, з середини, щоб була соковита.
Старший фельдкурат простягнувся на лавці і за хвилину заснув, як колода.
— Сподіваюсь, — сказав капралові волонтер, натякаючи на могутнє хропіння отця духовного, — ви, напевно, цілком вдоволені з нашого знайдунчика. Що не кажіть, такий у світі не загубиться.
— Він вже, як то кажуть, — відізвався Швейк, — відлучений, пане капрале, вже смокче з пляшечки.
Капрал хвилину боровся з собою і врешті, втративши будь яке догоджання, сказав твердо:
— Він би і з руки їв.
— Фельдкурат дуже нагадує мені з тими дрібними, яких не має, — докинув Швейк, — одного муляра з Дейвіц на прізвище Млічко. Той теж так довго не мав дрібних, аж поки не вліз у болото по саму шию, і його замкнули за ошуканство. Великі пропив, а дрібних не мав.
— В сімдесят п’ятому полку, — відізвався один конвоїр, — перед війною якийсь капітан пропустив крізь горло цілу полкову касу і мусив навіть розпрощатися з воєнною службою. Та зараз він знову капітан. Один фельдфебель, який вкрав понад двадцять сувоїв казенного сукна на петлиці, тепер вже став штабс- фельдфебелем. А ось недавно одного піхотинця застрелили в Сербії за те, що з’їв нараз коробку своїх консервів, а не розділив її на три дні.
— Це тут ні про шив ні про лато, — заявив капрал, — але що правда, то правда — позичати у бідного капрала два золотих на чайові…
— Ось вам ваш золотий, візьміть, — сказав Швейк. — Я не збираюся багатіти за ваш рахунок. А коли він мені дасть ще й того другого золотого, то я вам і його поверну, не плачте! Вас повинно тішити, коли якийсь військовий начальник позичає у вас гроші на видатки. Ви великий себелюб! Тут йдеться тільки про нещасні два золотих, але я хотів би бачити вашу міну, якби вам треба було пожертвувати своїм життям за військового начальника. Уявіть собі, він лежить десь поранений на ворожій лінії, а ви повинні його врятувати і винести на своїх руках з вогню, а тамті стріляють по вас шрапнеллю і чим попало.
— Ви б вже, напевно, наклали повнісінькі підштанки, — захищався капрал. — Люлько ви нещасна!
— В бою не один накладе собі в штани, — обізвався хтось з конвоїрів. — Недавно один поранений камарад розповідав нам у Будейовіцах, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напустив у штани. Вперше, коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними перешкодами, потім коли почали перетинати дроти, а втретє — коли за ними гналися росіяни з багнетами і кричали «ура». Тоді вони почали знову тікати до окопів, а з їхнього цепу не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови — немов ножем зрізало. Так той в останню хвилину так наробив, що з його штанів разом з кров’ю текло через камаші до окопів, прямісінько на його власну половину черепа із мозком, що лежала якраз під ним. Людина навіть не знає, де й що з нею може трапитись.
— А іноді, — сказав Швейк, — людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, який вже був видужав, розповідав у Празі на Погожельці в «Панорамі», як там десь біля фортеці дійшло до штикової атаки. Навпроти нього з’явився якийсь росіянин, хлопець — як гора. Перся на нього з багнетом, а з носа йому висіла крапля. Бідолаха як глянув на оту соплю, йому одразу ж зробилося так погано, що мусив піти на перев’язочний пункт. Там встановили, ніби він хворий на холеру, і відіслали до холерного барака у Пешті, де він таки насправді заразився холерою.
— Це був звичайний піхотинець чи капрал? — спитав волонтер.
— Капрал, — відповів Швейк, не зморгнувши.
— Це могло б трапитися і з кожним волонтером, — сказав збовдурілий капрал і при цьому з тріумфом глянув на волонтера, немов збирався сказати: «Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?»
Але той мовчки ліг на лавку.
Під’їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні перешкоди і укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.
Якщо до цього часу з вагонів лунав рев баранячих голів з-під Кашперських гір:
— то тепер вже затих від неприємного враження колючого дроту, яким був обплутаний Відень.
— Все в порядку, — сказав Швейк, дивлячись на окопи. — Все так, як і повинно бути. Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже.
— Відень — це взагалі важливе місто, — продовжував він, — подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, я дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, то тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, так його посадили, бо він щосили пхався, аби поглянути на тих мавп.
— А в палаці ви теж були? — спитав капрал.
— Там чудово, — відповів Швейк. — Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще — це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить мати щось із два метри заввишки. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку{131}. А принцес там — як сміття.
Проїхали якийсь вокзал. За ними линули стихаючі звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд ще не скоро прибув на той вокзал, де вони, нарешті, зупинилися і де їх очікував обід та урочисті привітання.
Але часи змінилися. Урочисті зустрічі вже не були такими, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в ідіотських сукенках із ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети.
Але ще дурнішими були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають з себе великих патріотів і республіканців.
Відень привітав їх в особі трьох дам — членів товариства Австрійського Червоного хреста, двох дам з
