капрала. Про це писав «Кур’єр»{130}. Капрал мав на тілі щось із тридцять колотих ран, а з них понад дванадцять смертельних. Вояка потім сів на мертвого капрала і, сидячи на ньому, прохромив себе. Інший випадок трапився пару років тому в Далмації. Там капрала підрізали, і до сьогодні не встановлено, хто це зробив. Це залишилося таємницею, знають тільки, що того зарізаного капрала звали Фіялою і походив він з Драбовні, біля Турнова. Потім я чув ще про такий випадок: одного капрала Рейманека з сімдесят п’ятого полку…
Приємне оповідання перервало голосне кректання на лавці, де спав старший фельдкурат Лаціна.
Отець фельдкурат прокинувся в усій своїй красі і гідності.
Його пробудження супроводжувалось такими ж самими явищами, як ранкове пробудження молодого велетня Ґарґантюа, що його описував старий веселий Рабле.
Старший фельдкурат то пердів і гикав на лавці, то голосно позіхав, аж, як то кажуть, хата ходором ходила. Нарешті сів і здивовано спитав:
— Святі небесні, а де це я?
Побачивши пробудження військового начальства, капрал дуже покірливо відповів:
— Голошу слухняно, пане оберфельдкурате, ваша милість — в арештантському вагоні.
Спалах здивування промайнув на обличчі преподобного.
Хвилину він сидів мовчки і напружено роздумував. Та даремно. Між тим, що він пережив уночі і вранці, і між пробудженням у вагоні з заґратованими вікнами було море неясностей.
Врешті фельдкурат спитав капрала, який все ще шанобливо стояв перед ним:
— А за чиїм наказом мене, того, як би мовити…
— Голошу слухняно, без наказу, пане оберфельдкурате.
Священик підвівся, почав ходити поміж лавками і бурмотіти, що справа, мовляв, для нього неясна.
Потім сів знову і спитав:
— А куди ми, власне, їдемо?
— Голошу слухняно, до Брука.
— А чого ж ми їдемо до Брука?
— Голошу слухняно, туди перевели увесь наш дев’яносто перший полк.
Отець духовний знову почав напружено думати, що ж це, власне, з ним сталося, як він потрапив у цей вагон і чому їде до Брука саме з дев’яносто першим полком, у супроводі якогось конвою.
Він вже настільки очуняв після пиятики, що розпізнав волонтера, тому саме і звернувся до нього з запитанням:
— Ви як інтеліґентна людина можете мені пояснити без довгих розпатякувань, не замовчуючи нічого, як я опинився серед вас?
— Дуже радо, — приятельським тоном сказав волонтер, — попросту ви вранці на вокзалі при посадці у поїзд пристали до нас, бо були трохи під градусом.
Капрал суворо поглянув на волонтера.
— Ви, — продовжував той, — просто влізли у наш вагон — і все. Лягли на лавку, а ось цей Швейк поклав вам під голову свою шинель. Під час контролю на попередній станції вас записали у список офіцерів, які їдуть поїздом. Вас, так би мовити, офіційно виявили, а наш капрал через це піде до рапорту.
— Так, так, — зітхнув отець духовний, — значить, на найближчій станції я мушу перейти до штабних вагонів. А обід подавали, не знаєте?
— Обід буде аж у Відні, пане фельдкурате, — втрутився капрал.
— Так це ви поклали мені під голову шинель? — звернувся отець духовний до Швейка. — Щиро вам дякую.
— Я не заслуговую на подяку, — відповів Швейк. — Я зробив так, як повинен робити кожен вояка, коли бачить, що його начальник не має нічого під головою і що він трохи ніби в самий раз. Кожен вояка повинен шанувати свого начальника, хоч би той був навіть в інтересному стані. В мене великий досвід з фельдкуратами, бо я ж був денщиком у пана фельдкурата Отто Каца. Це веселий і щирий народ.
З похмілля після вчорашньої пиятики на старшого фельдкурата найшов приступ демократизму. Витягнувши цигарку, він подав її Швейкові:
— Запали й пихкай. А ти, — звернувся до капрала, — підеш, як тут кажуть, через мене до рапорту? Ти, голубе, не бійся, я тебе з цього витягну, нічого тобі не буде. А тебе, — сказав Швейкові, — візьму з собою. Житимеш у мене, як пампушка в олії.
І в новому приступі великодушності він почав запевняти, що усім зробить щось добре: волонтерові купить шоколад, конвоїрам — ром, капрала накаже перевести у фотографічний відділ при штабі сьомої кавалерійської дивізії. Одним словом, обіцяв усіх звільнити і про них, мовляв, ніколи не забути.
Потім почав усіх, не тільки Швейка, частувати цигарками зі свого портсигара, заявивши, що дозволяє арештантам курити і постарається, аби їм зменшили кару. Вони знову зможуть повернутися до нормального військового життя.
— Не хочу, — сказав, — аби ви мене погано згадували. Маю багато знайомих, і ви зі мною не пропадете. Взагалі, ви справляєте на мене враження порядних людей, а таких Господь Бог любить. Якщо ви і згрішили, то кару свою відбуваєте, як я бачу, радо і охоче терпите муки, що їх вам послав Бог.
— З якого приводу, — звернувся він до Швейка, — вас покарано?
— Бог на мене наслав кару, — побожно відповів Швейк, — у вигляді полкового рапорту, пане оберфельдкурате, через ненавмисне спізнення до полку.
— Бог наймилосердніший і найсправедливіший, — сказав урочисто старший фельдкурат, — він знає, кого має карати, і цим проявляє своє провидіння і свою всемогутність. А за що ви сидите, волонтере?
— За те, — відповів волонтер, — що милосердний Бог ласкаво обдарував мене ревматизмом і дух гордині сповнив мою душу. Коли відбуду кару, мене пошлють на кухню.
— Що Бог робить, добре робить, — палко вирік отець духовний, почувши про кухню. — Порядна людина може і там зробити кар’єру. Саме на кухню треба призначати інтеліґентних людей заради різних кулінарних комбінацій, бо головна справа не в тому, як варити, а в тому, з якою любов’ю це змішати докупи, як все приправити й таке інше. Візьміть, наприклад, підливи. Коли цибулеву підливу робить інтеліґентна людина, вона бере всі види ярини, тушить їх на маслі, потім додає приправи, чорного перцю, трохи мускату, кориці, а звичайнісінький, неосвічений кухар зварить цибулю і кидає до цього запражку з лою. Мені було б найприємніше бачити вас десь в офіцерській кухні. Неінтеліґентна людина в звичайному житті може мати якесь звичайне заняття і нікому не впадати в очі. Але в кухні шило вилізе з мішка. Вчора ввечері в Будейовіцах в офіцерському клубі, крім інших страв, подали нирки в мадері. Той, хто їх готував (хай йому Бог простить усі його гріхи), напевно, був справжній інтеліґент. До речі, на тамтешній офіцерській кухні працює якийсь учитель зі Скутця. І такі ж нирки у мадері я їв в офіцерській їдальні 64-го полку крайової оборони. Напхали туди кмину, як у звичайній корчмі, коли готують нирки з перцем. А хто це робив, ким був той кухар у приватному житті? Доглядав худобу в одного поміщика.
Старший фельдкурат замовк, а за хвилину перевів розмову на кулінарне питання в Старому і Новому завіті. Саме в ті часи дуже дбали про готування смачної їжі після богослуження й інших церковних торжеств. Потім звернувся до всіх, аби щось заспівали, і Швейк, як звичайно, зовсім недоречно почав:
Але старший фельдкурат не розсердився.
— Коли б тут принаймні було хоч трохи рому, то не треба й вина, — сказав він, по-дружньому усміхаючись, — а цю Марину краще залишити в спокої, бо нечистий не спить, людей на гріх наводить.
Капрал обережно сягнув до шинелі і витягнув звідтіля плескату флягу з ромом.
— Голошу слухняно, пане оберфельдкурате, — промовив так тихо, що аж по голосу було видно, яку кривду він собі заподіював, — якщо ви не образитеся…
