рапорту». Цього він злякався і наказав зараз же викликати до канцелярії нашого фельдфебеля Шрайтера, і той мусив перепросити мене перед усіма офіцерами за те слово «сторожі». Потім він наздогнав мене на подвір’ї і заявив, що від сьогодні він лаятись не буде, але доведе мене до гарнізонної тюрми. І хоч я відтоді дуже остерігався, але так і не уберігся. Стояв якось на варті біля цейхгаузу. Кожен вартовий вважав за необхідне завжди щось надряпати на стіні, або малював деякі жіночі потішеньки, або писав якийсь віршик. А я нічого не міг придумати, то взяв і накарлюкав з нудьги на стіні: «Юшкоїд Шрайтер — костомаха», прямісінько під останнім реченням. Фельдфебель одразу ж доніс про це, бо стежив за мною, як рудий собака. Біда хотіла, аби над тим написом був ще один: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». А це було в 1912 році, коли ми мали йти на Сербію через консула Прохазку{128} . І мене зараз же відправили до Терезіна до ландґеріхту[147] . Панове з крайового військового суду фотографували, мабуть, разів п’ятнадцять ту стіну цейхгаузу з усіма її написами і моїм підписом також, разів з десять примушували мене написати, щоб перевірити мій почерк: «На війну ми не підемо, ми на неї насеремо». П’ятнадцять разів я мусив писати «Юшкоїд Шрайтер — костомаха». Під кінець приїхав один знавець письма і звелів мені написати: «Це було 29 липня 1897 р., коли Краловий Двур над Лабою пережив страхіття нагального розливу Лаби». «Цього ще недосить, — вирішив військовий слідчий. — Нас цікавить те срання. Продиктуйте йому щось, де було б багато «с» і «р». І надиктували: серб, зруб, свербить, херувим, рубін, чортів син. Знавець письма, мабуть, від усього уже зовсім запаморочився і весь час оглядався назад, де стояв вояка з багнетом. Нарешті він сказав, що все це піде до Відня і щоб я тричі підряд написав: «Сонце починає вже припікати, страшна спека». Весь матеріал відіслали до Відня і там установили: щодо написів — то вони зроблені не моєю рукою, але підпис, як я раніше і сам признався, мій. Мене засудили на 6 тижнів, бо, мовляв, я не міг охороняти цейхгауз у той час, коли підписувався на стіні.
— Як бачите, — вдоволено сказав капрал, — все ж таки не обійшлося без кари. Ви, видно, вже досвідчений кримінальник. Будь я на місці цього крайового суду, я б вліпив вам не 6 тижнів, а 6 років.
— Коли б вам, капрале, довгий хвіст, ви б самі собі боки повідбивали, — вхопився за слово волонтер. — Краще подумайте, що на вас чекає. Ви ж тільки-но заробили від інспекції рапорт. До такої справи слід дуже серйозно підготуватися і подумати про тлінність капральського існування, суд і пекло. А власне, що ви в порівнянні з всесвітом. Таж самі подумайте — найближча нерухома зірка у 275000 разів більш віддалена від нашого військового поїзда, ніж сонце, а її паралакс утворює лише одну дугову секунду. Коли б ви знаходилися у космічному просторі, як нерухома зірка, ви були б надто маленьким, щоб вас можна було побачити навіть у найдосконаліші астрономічні прилади. Для вашої незначної величини у світі нема і не буде відповідного поняття. За півроку ви б зробили на небі лише малесеньку дугу, за рік такий маленький еліпс, що для його числового означення взагалі немає відповідного поняття, такий він незначний. Вашого паралаксу не можна було б і виміряти.
— Якщо так, — додав Швейк, — то пан капрал може цим пишатися, як заєць хвостом, бо ж його ніхто не зможе виміряти, і чим би той рапорт не скінчився, він мусить бути спокійний і не хвилюватися. Всяке хвилювання шкодить здоров’ю, а ми тепер в армії повинні берегти своє здоров’я, бо ж воєнні злигодні вимагають від кожного зокрема не бути здохлятиною.
— А якщо вас, пане капрале, й замкнуть, — продовжував Швейк з милим усміхом, — і вас спіткає якась прикрість, то аж ніяк не занепадайте духом. Вони будуть думати своє, а ви собі думайте своє. Так, наприклад, я знав одного вугляра Франтішка Шквора. На початку війни він сидів зі мною в тюрмі управління поліції в Празі за державну зраду, а пізніше його, мабуть, таки стратили через якусь там прагматичну санкцію. Коли його на слідстві питали, чи має якісь заперечення щодо протоколу, він сказав:
— Як було, так було, все ж таки якось було, ще ніколи так не було, щоб якось не було.
Потім його кинули до темного карцера, не давали два дні ні їсти, ні пити і знову повели на допит, а він тримався свого, мовляв, як було, так було, все ж таки якось було і ще ніколи так не було, щоб якось не було. Можливо, коли його потім передали до військового суду, з тим і поплентався під шибеницю.
— Тепер, подейкують, багатьох вішають і стріляють, — сказав один з конвоїрів. — Недавно нам читали на учбовому плацу наказ, що в Мотолі розстріляли запасного Кудрну. Буцімто Кудрна, коли прощався з дружиною в Бенешові, дуже розсердився на капітана, коли той вдарив шаблею його хлопчика, що сидів у жінки на руках. А політичних, то тих гурмом саджають. Ось у Моравії розстріляли одного редактора, а наш капітан говорив, нібито й усі інші до цього доскакаються.
— Все до пори, до часу, — двозначно кинув волонтер.
— Ваша правда, — відізвався капрал, — отим редакторам так і треба. Вони тільки народ підбурюють. Ось позаторік, коли я ще був єфрейтором, під моїм начальством служив один редактор. Він мене інакше не називав, як погибеллю армії, а коли я вчив його вільних вправ, аж його потом заливало, він завжди говорив: «Шануйте, будь ласка, в мені людину». Так ось, коли на казарменому подвір’ї було багато калюж і треба було робити «нідер», я й показав йому цю людину. Підвів його до однієї калюжі, і той шелегейда мусив у неї падати, аж вода бризкала, як у купальні. А після полудня все на ньому повинно було знову блищати, мундир мусив бути чистим, як на весілля. Отож він чистив, охкав та ще й буркотів. А на другий день знову був, як свиня, виваляний в болоті, а я стояв над ним і говорив: «Так що сильніше, пане редакторе, — погибель армії чи та ваша людина?» Справжній був інтеліґент.
Капрал тріумфуюче поглянув на волонтера і продовжував:
— Він втратив свої волонтерські нашивочки саме через свою інтеліґентність, бо писав до газет про знущання над солдатами. Але як тут з нього не знущатися, коли такий учений, а не вміє навіть затвор у гвинтівки розібрати, хоч йому це вдесяте пояснюють. Скомандуєш: «linksschaut»[148], а він, мов навмисне, крутить своєю маківкою вправо і дивиться при цьому, як ворона. При карабінових прийомах не знає, за що раніше вхопитися: чи за ремінь, чи за патронташ. Ви йому показуєте, як повинна з’їхати рука по ременю вниз, а він вивалює на вас балухи, немов теля на нові ворота. Він навіть не знав, на якому плечі носять карабін, козиряв, як мавпа. А ті кроки і повороти при маршировках — так хай Господь милує. Коли була команда обертатись, йому було байдуже, через яку костомаху це робити: чап, чап, чап, пер ще шість кроків уперед, аж потім обертався, як півень на рожні, і при цьому тримав крок, як подагрик, або підтанцьовував — точнісінько тобі стара шльондра на празнику.
Капрал сплюнув:
— Йому дали навмисне дуже заржавілий карабін, аби навчився чистити. Отож тер його, як пес сучку, але коли б навіть купив пряжі ще на два кіля більше, то все одно нічого б не вийшло. Чим більше він його чистив, тим було гірше — залізо ще більше ржавіло, а при рапорті цей карабін переходив з рук у руки, і всі не могли надивуватися. Адже це сама іржа. Наш капітан бувало йому говорив: «З вас, пане редакторе, ніколи не буде вояки. Ідіть краще повісьтеся з сорому, годі даремно хліб солдатський жерти». А той з-під своїх окулярчиків лише сліпаками блимав. Для нього було великим святом, коли обходилося без суворого карцера або казарменого арешту. В такий день він звичайно пописував до газет ті свої статейки про знущання над солдатами. Якось зробили у нього в чамайдані обшук. Тож мав він там усяких книжок — одна радість. Усе про роззброєння та про мир між народами. За це він помарширував аж у гарнізонну тюрму, і від того часу ми з ним вже не тріпали собі нервів. Аж ось несподівано він знову з’явився в канцелярії, посадили його пайки виписувати, аби не зустрічався з солдатами. Ось так і перевівся наш інтеліґент на циганський пшик. А міг бути хіба таким паном, коли б через свою глупу голову не втратив права волонтера. Лейтенантом міг би стати.
Капрал зітхнув:
— Навіть тих складок на шинелі не вмів заправити і аж з Праги виписував різні там водички та усякі мастила для чищення ґудзиків, та йому це помогало, як бабі кадило, все одно кожний ґудзик був рудий, як Ісав{129}. Але гавкати вмів добре. Коли сидів у канцелярії, то нічого іншого не робив, тільки філософію розводив. Його і раніше до цього тягнуло. З язика, як я вже говорив, не сходило слово «людина». Одного разу, коли він мудрагелив над калюжею, куди при команді «нідер» мав гепнутися, я сказав йому: «Коли ви ото завжди починаєте базікати про людину і про болото, я пригадую собі, що людина була створена з багна і вона при тому носом не крутила».
Висловившись, капрал почував себе дуже задоволеним і, посміхаючись, чекав, що на це скаже волонтер, але замість нього відізвався Швейк:
— Ось за таке саме, за такі ж причіпки свого часу в 35-му полку якийсь Конічек заколов себе і
