Бажаючи дати читачам щось зовсім нове, я вигадував тварин.
Виходячи з тих міркувань, що, наприклад, слон, тигр, лев, мавпа, кріт, кінь, свиня і т. ін. — створіння, давно вже відомі кожному читачеві «Світу тварин», я надумав схвилювати читача чимось новим, новими відкриттями і тому вирішив пустити в журнал кита з «сірчаним черевом». Цей новий рід мого кита завбільшки з рибу тріску був наділений міхуром з мурашиною кислотою, який мав спеціальний канал. Тим каналом мій сірчаний кит випускав з вибухами одурманюючу отруйну кислоту на риб, яких збирався з’їсти. Пізніше один англійський вчений… тепер я вже не пам’ятаю, як я його охрестив, назвав цю рідину «китовою кислотою». Китовий жир вже також був усім відомий, але нова кислота зацікавила кількох читачів, і вони почали питати про фірму, що виробляє цю кислоту.
Взагалі, читачі «Світу тварин», як я можу вас запевнити, дуже цікаві.
Незабаром після кита з сірчаним черевом я відкрив цілу низку інших тварин. Назову хоча б «благніка хитрого» — ссавця з роду кенґуру, «вола їстівного» — прототипа корови, і «інфузорію сепійову», яку я означив як рід щура.
З кожним днем у мене з’являлися нові звірята. Я сам був приємно здивований моїми успіхами у цій галузі. Я ніколи не думав, що тваринний світ треба так ґрунтовно доповнювати і що Брем міг пропустити у своєму творі «Життя тварин» стільки назв звірів. Чи ж знав Брем і всі його наслідувачі про мого кажана з ісландського острова, «кажана заморського», про мою домашню кицьку з верхів’я гори Кіліманджаро під назвою «Пачуха оленяча дражлива»?
Хіба до цього часу природознавці мали поняття про якусь «блоху інженера Куна»? Я знайшов її в бурштині: вона була зовсім сліпа, бо жила на підземному доісторичному кроті, а той також був сліпий, бо його прабабця спарувалася, як я писав, з підземним сліпим «печерним макаратом» з Постоєнської печери, що в той час сягала аж до теперішнього Балтійського океану.
З цієї незначної події розвинулася велика полеміка між газетами «Час» і «Чех»{126}, бо «Чех» у відділі «Різне», цитуючи в своєму фейлетоні статтю про відкриту мною блоху, заявив: «Що Бог родить, добре робить». «Час», звичайно, з чисто реалістичних позицій розбив мою блоху разом з достойним «Чехом», і від того часу, здавалося, мене покинула щаслива зірка винахідника і відкривача нових створінь. Передплатники «Світу тварин» почали хвилюватися.
Привід до цього дали мої різні дрібні повідомлення про бджільництво і про домашню птицю, де я розвинув свої нові теорії, які викликали справжній переполох, бо внаслідок моїх простих порад паралізувало відомого пасічника пана Пазоурка і загинуло пасічництво на Шумаві і Підкрконошах. На домашню птицю прийшла чума, одним словом, усе по черзі здихало. Передплатники писали загрозливі листи і відмовлялись від журналу.
Я кинувся до птахів, що живуть на волі. Я й до сьогодні згадую аферу з редактором «Сільського обрію», клерикальним депутатом, директором Йозефом М. Кадлчаком.
Я вирізав з англійського журналу «Country Life»[142] малюнок якогось птаха, який сидів на горісі, і дав йому назву «горішник», так само як з погляду логіки я б, без сумніву, написав, що птах, який сидить на ялівці, «ялівник», або «ялівка».
І ось що трапилося: у звичайній поштовій листівці пан Кадлчак напав на мене, що це, мовляв, сойка, а не якийсь там горішник, і що «горішник» — це переклад німецького слова «Eichelhaher»[143]. Я написав листа, в якому виклав цілу теорію про горішника, переплітаючи лист численними лайками і вигаданими цитатами з Брема.
Депутат Кадлчак відповів мені у «Сільському обрії» вступною статтею.
Мій шеф пан Фукс сидів, як завжди, в кав’ярні і читав провінційні газети, бо останнім часом часто шукав у них згадки про мої цікаві статті у «Світі тварин». Коли я прийшов, він показав мені на столі «Сільський обрій» і щось тихо сказав, дивлячись на мене своїми сумними очима, бо його очі тепер завжди мали сумний вираз.
Я голосно прочитав перед усією публікою:
«Шановна редакціє!
Я звернув увагу, що ваш журнал вводить незвичайні і невиправдані назви, надто мало дбає про чистоту чеської мови і видумує різних тварин. Я навів доказ, що, замість стародавньої назви сойки, ваш редактор вводить назву „горішник“, що в перекладі з німецької мови має значення „сойка“».
— Сойка, — повторив за мною розпачливо власник журналу.
Я спокійно читав далі:
«У відповідь на це я від вашого редактора „Світу тварин“ дістав листа особистого, надзвичайно грубого і розбещеного характеру, де мене назвали каригідно нетямучою тварюкою, що, згідно з законами, заслуговує на суворе засудження. Добре виховані люди так не відповідають на істотні наукові зауваження. Я радий би знати, хто з нас обох більша тварюка. Можливо, це визнаю, я не повинен був робити докорів у поштовій листівці, а написати листа. Та за навалом роботи я на цю дрібницю не звернув уваги, але сьогодні після грубого випаду вашого редактора „Світу тварин“ ставлю цю справу під ганебний стовп.
Ваш пан редактор дуже помиляється, коли думає, що я недовчена тварюка, яка не має жодного поняття, як ці всі птахи називаються. Займаюся орнітологією вже багато років, вчуся не лише з книжок, але з природи, і маю в клітках більше птахів, ніж ваш редактор, чоловік, обмежений стінами празьких чарочних і пивних, бачив їх протягом усього свого життя.
Але це другорядні речі, хоч було б незле, якби ваш редактор „Світу тварин“ переконався, кого він називає тварюкою, раніше, ніж його атака вийшла з-під пера, хоч вона адресована на Мораву до скромного Фрідлянда біля Містка, де до цієї статті також передплачували ваш журнал.
Не йдеться, зрештою, про особисту полеміку безглуздого грубіяна, але про саму справу, і тому знову повторюю, що нікому не дозволено вигадувати перекладні назви там, де маємо загальновідому вітчизняну назву „сойка“».
— Так, сойка, — ще більш розпачливим голосом сказав мій шеф.
Я вдоволено читаю далі і не даю себе перебити:
«Це гультяйство, коли такі речі довіряються не спеціалістам, а грубіянам. Хто коли називав сойку горішником? У творі „Наші птахи“ на стор. 148 маємо латинську назву Garrulus glandarius B. A. Це і є сойка.
Редактор вашого журналу, напевно, визнає, що я краще знаю птахів, ніж їх може знати не спеціаліст. Горішник називається згідно з д-ром Баєром Mucifraga carycatectes В., а це „б“ зовсім не означає, як мені писав ваш редактор, початкову букву слова „бовдур“. Чеські птахознавці знають взагалі лише сойку звичайну і аж ніяк не вашого горішника, якого винайшов саме той пан, якого, згідно з його теорією, і стосується початкова буква „б“. Це нахабно грубий напад, який у цій справі нічого вже не змінить. Сойка залишиться сойкою, коли б навіть редактор „Світу тварин“ з цього ус… ся, і це залишиться лише доказом, як легковажно і несуттєво автор пише, хоч він так абсолютно безцеремонно посилається на Брема. Цей невіглас пише, буцімто сойка належить, згідно з Бремом, до родини крокодиловидних, стор. 452, на якій, до речі, йдеться про жовну сірувату або сорокопуда звичайного (Lanius minor L.). Потім той невіглас, якщо я смію його ім’я так здрібнити, знову посилається на Брема, мовляв, сойка, згідно з Бремом, належить до родини 15, тоді як Брем гайворонячих зараховує до родини 17, куди належать гайворони і родина галок, до того ж автор листа настільки грубий, що й мене назвав галкою (Colaeus) з родини сорок, а саме — синіх ворон, різновиду бевзів безглуздих, хоч на цій сторінці йдеться про сойок лісових і сорок строкатих…»
— Лісові сойки, — зітхнув мій видавець журналу, вхопившись за голову, — дайте-но сюди газету, я сам дочитаю.
Я злякався, коли він зненацька захрипнув, читаючи:
— Груздяк, або дрізд чорний турецький, залишиться так само в чеському перекладі груздяком, як дрізд сірий залишиться сірим дроздом.
— Дрізд повинен називатися ялівник, або ялівцівка, пане шефе, — сказав я, — тому що він живиться
